1638 року Ян Казимир вирушив у подорож по Європі. З Відня добрався до Генуї, там сів на корабель «Діана» і поплив до Іспанії товаришем посла польського Яна Конопацького. На Іберійському півострові ждало його становисько віце — короля Португалії і адмірала іспанського флоту. Але в Тулоні й Марселі королевич надто дорго затримався, кардинал Рішельє запідозрив його в шпигунстві на користь Іспанії і звелів арештувати. Два роки просидів Ян Казимир у французьких темницях. За нього просили папа Урбан, король англійський Карл, Венеція і Генуя, тільки Фердінанд Австрійський, швагер і союзник, не ворухнув і пальцем. Аж у лютому 1640 року посольство воєводи. смоленського Криштофа Госевського добуло Яну Казимиру свободу. Король Людовік прийняв польського королевича в спальні монаршій згідно з церемоніалом для принців другого ряду. Згодом Владислав випросив для нього в папи кардинальську мантію, і Ян Казимир став ще й кардиналом.
І ось тепер екс — шпигун міжнародний, екс—єзуїт і екс — кардинал мав стати королем польським. Батько його Зигмунд Ваза ніколи не відповідав на поклони плебсу. Ян Казимир у своїй зневазі посунувся незмірно далі. «Волію дивитися на пса, ніж на поляка», — то були його слова.
Однак королів обирають не за здібності, а за походження. Полиск крові королівської важить тут, а більше нічого.
Мені й потрібен був король безвиразний, безхарактерний, щоб можна попхнути його, куди захочеш. Саме таким ввдавався мені Ян Казимир. (Може, й Виговський видався мені таким, аж я настановив його писарем генеральним, не вміючи прозирнути в його душу? Невміння таке — найтяжча й найзагрозливіша з вад, надто в чоловіка, що має високу владу в руках. Та чомусь вважається вада ця незначною, на неї не зважають, за неї не судить навіть суддя наш найсуворіший — історія. Шкода говорити!)
І все ж не я перший подав руку Яну Казимиру. Не зважив і на дивну пригоду з Немиричем, що прибився до мене під Збаражем, мовби як посланець королевича, а може, тільки щоб вивідати мої наміри. Я очікував од Яна Казимира посла справжнього, ждав його під Львовом, ждав під Замостям, і своїх послів на сейм спорядив тільки тоді, як прибув з Варшави королівський секретар, давній мій знайомець nobilis roxolanos100 Якуб Смяровський. Звався він, як і Немирич тоді, послом од «шведського короля», але був послом справжнім, бо привіз лист од Яна Казимира з корейськими печатями.
Не козак вклонявся королеві — король схиляв голову перед козаком! Таки ж недаремно виказував я нелюдське впрост терпіння в розсваволенім морі пристрастей, обурень, домагань і непослуху.
Я прикликав до Лабунків генеральних старшин і Полковників, погрів їх у своїй теплій хаті, згадавши, як то панству нині незатишно у Варшаві на елекційнім полі101 під вітром і снігом, потрактував кожного чаркою горілки з гетьманських рук, поспитав не без лукавства:
— То як будемо стрічати королівського посла — в пишноті чи неувазі?
Старшини завбачливо промовчали, озвався тільки Кривоніс:
— Роби, як знаєш, гетьмане, я ж усуваюся, бо з паном Смяровським у мене обрахунки ще з Полонного.
— У нас обрахунки з цілою Річчю Посполитою, — зауважив я.
— Та, бач, у мене тут трохи не так. В Полонному була тоді родина пана Смяровського, а хлопці мої озвіріли, бо вже ж так палило в нас панство з гармат. В душу кожному цілилися! Ну, а вже як ускочать мої Хлопці туди чи туди, то за руку ж не вхопиш. Нещастя сталося й з родиною секретаря королівського.
— Шкода, Максиме. Не знав я про це. А хотів, щоб ти зустрів посла королівського перед Лабунками та попровадив до мене. Привчати вже слід панів шляхту до нашого козацького маєстату. Тоді як? Хай стрічає пана посліа генеральний обозний Чарнота? Чи він ще не викричався? Як, Чарното?
Регіт покрив мої слова.
— Таж пан Чарнота в сідло сісти не здатен! — крикнув Головацький. — Хіба стоятиме в стременах, як останній пахолок.