— Є в глеку молоко, та голова не влізе! Що з Литви?
— Радзівілл пішов проти козаків.
— Як же замирення королівське?
— Мовляв, Радзівілл порушує волю королівську.
— Алешто! Вони порушують, то й нам не гріх. Що привіз од Ракоці?
— Посол зі мною прибув. Проситься до тебе.
— Прийду опісля. Першого прийматиму московського посла.
— Ще не прибув, та й не знати, коли буде.
— Тоді султанського. Слід було дати йому асисторію коло мого двору, а ти мерщій втулив посла семиградського.
— Не хотів пускати сюди бусурманів.
— Коли немає в християнстві правди, можна попробувати її і в іновірців. Як топишся, то й за бритву вхопишся. Що ж Ракоці молодий обіцяє?
— Може зібрати своє військо в Мукачеві і вдарити звідти на Краків. Поможе йому Януш Радзівілл, бо вони в союзі, як дисиденти, окрім того, може, стануть свояками, бо Радзівілл одружений з донькою Лупула — господаря молдавського, а Ракоці хоче пошлюбити молодшу Лупулівну. Кажуть, такої краси небаченої, що вже й молодший Потоцький, і син Вишневецького, і Ракоці змагаються за неї, аж султанський двір затурбувався, і забрано ту Роксанду до султанського гарему, щоб зберегти цноту.
— Багато втяв, пане писарю! І про цноту Лупулівни довідався! Може, розповіси старшинам, як то бережуть цей скарб у султанському гаремі?
— Ну, поки султан малолітній, то сховок там найнадійніший.
— Гаразд із тою цнотою. Що ж хоче Ракоці за послугу?
— Хоче, щоб. поміг ти йому добути корону польську.
— І тоді він буде козацьким покровителем, чи як?
— Певно ж.
— Гаразд. Тепер послухаємо Джелалія. Филоне! Присунься — но ближче!
Джелалій, потемнілий від вина, сів ближче, відтрутивши Чарноту й суддю генерального Самійла, бликнув неприхильно на Виговського. Підняв келих.
— За твоє здоров’я, гетьмане, і за здоров’я гетьманші молодої!
— Не був ти, Филоне, такий гречний, як ми з тобою в Стамбулі в неволі сиділи, а при султанськім дворі вже й нахапався?
— Та де, пане гетьмане! — засміявся Джелалій. — До султана й не допущено, бо ще ж малий, а ми, виходить, так само малі, ніхто й не знає про нас достоту. Насилу до великого візира дошкреблися. А той так у вічі й порскає! Зрадили, мовляв, панам своїм і вірі своїй, то й нам зрадите, чого приблукалися до священного порога його величності султана! Ну, й ще там багато чого було казано, та я вже й не дослухався, бо то вони так бурмотять, ти ж знаєш, Богдане. То я й кажу тому візиру. Ми, кажу, в панів своїх терпіли муку більшу, ніж у вас невольники на галерах, то й чом би мали дотримувати вірності своїм мучителям? А прибув я від народу великого й звитяжного, і просимо тільки давати нам татар, а ми платитимемо вам данину, як волохи, молдавани й Семиграддя, скільки вже там скажете, а проти кожного вашого ворога виставлятимемо щоразу хоч і десять тисяч війська, а вже яке те військо, то відаєте гаразд самі.
Отак побалакали, то візирик той і вгонобився. Одправили вже мене й не самого, а з послом своїм Осман — чаушем, привіз він тобі фірман султанський і дарунки від султана і від султанської матері.
— Бекташ — агу бачив?
— Не бачив, а лист од нього в Осман — чауша є до тебе.
— Завтра станеш у мене з послом султанським, — сказав я Джелалію.
Виговський обережно підказав, що годилося б перше діждатися королівських комісарів.
— Приймати поперед комісарів чи й треба кого, — виставив він над столом долоні, як апостол на тайній вечері.
— На погибель! — гукнув Чарнота. — Що нам ті комісари!
— Ми піддані королівські, — сумирно нагадав пан Іван.
— А може, то король наш підданий? — вдарив кулаками об стіл Чарнота. — Хіба ж не наш гетьман настановив королем Яна Казимира? Я й Замостя не хотів брати заради цього!
Тепер уже сміялися всі, згадуючи, як Чарнота «не захотів» брати Замостя.
— Молись Богу, що хоч сидіти вже за столом можеш, — кинув йому Вешняк.
— Вір інкомпарабіліс112, — похизувався своїм знанням латини Тетеря до свого так само едукованого сусіди Матвія Гладкого.
Чарнота на слова Вешняка не обізвався, а Тетерина латина зачепила його за живе.
— Ти собі вір чи не вір, — зневажливо кинув він Тетері, — мені аби гетьман мій вірив, ото!
— Чи вони завжди такі? — пошепки спитала мене Мотронка.
— А якими ж хотіла їх бачити? Скаржаться, обурюються, гніваються, плачуть, мучаться, проклинають, погрожують і звинувачують один одного й цілий світ, а геть — ман за всіх має просити, вимагати, виправдуватися, пояснювати. А тоді всі просять: поможи. Поможи подолати ворогів і власну слабість, поможи жиги, поможи вмерти, поможи перейти у вічність.
112 Муж незрівнянний.