— Радий вітати пана Хмельницького, пане писарю генеральний.
— Всього лиш сотник, пане канцлере, сотник козацький з Чигирина.
— Але ж усе в ласці Божій і королівській. Чом би й не стати панові Хмельницькому знов писарем військовим, а то й вище?
— Сам собі дивуюся: чому не стаю знов писарем щонайвищим?
Так перемовлялися ми, шермуючи словами, мов шаблями, а кожен думав своє, кожен гнув на своє. Я пробував вивідати, чи не допустить мене до руки король, а Оссолінський крутив — вертів, нічого не кажучи прямо, але виходило так, що король недужий і нікого вже тепер не захоче бачити до самої Варшави, а коли там буде, того не відає ніхто; ще виходило, що я все ж маю братися до столиці й там терпляче ждати (чого й від кого?), бо хто жде, той дождеться, але до Варшави не слід вести за собою цілу сотню (я нагадав, що не сотня, а менше півсотні, хоч і зветься півсотнею), таки ж сотню козацтва, од якого завжди множиться сваволя й безчинство, тому взяти з собою лиш обслугу для підтримання належної гідності, а решту відпустити домів.
— Хочемо бачити пана Хмельницького ще й у Варшаві і то конче, — підсумував коронний канцлер, після чого влаштував мені учту, хоч і невеличку, але досить милу для піднебіння, коли сказати коротко.
Так я, взявши лиш Демка та Іванця, помандрував до Варшави, а козаків, наставивши старшим над ними Вешняка, відпустив назад до Чигирина.
Мандри замінюють війну. Ось так можна перемірювати дороги місяць, і два, і цілі роки, а хто й життя ціле витрачає на це приємне заняття, втішаючи око розлогими рівнинами й крутими горами, ріками тихоплинними й густими лісами, великими городами й мальовничими селами. Спочивав би і я отак серцем, із землі рідної переїхавши в землю лядську, беручись з Кракова на Варшаву побіля гарних кам’яних містечок з стрункими шпичастими костеликами в кожнім, з бароковими палациками серед зелених трав і неприступними замками над урвищами і на скелях. Гарна земля і багата, хоч видаються нивки занадто пісними та неродючими, бо все пісок та суглинок, не знати звідки й береться те багатство, що ним так пишаються всі оті вишукані кам’яні будування. Моя ж земля лежить десь потужними валами чорнозему, безмежна в своїй родючості й плодючості, ані тобі кам’яних споруд, ані палаців, ані пишання та величання — глиняні хатки, дерев’яні млини, земляні греблі та ставки, а оздоба найбільша — хіба що вороги довкола, які облягають хмарами. Тож і виходило, що здобили ми не міста свої й села, а тільки самих себе, і не коштовностями та прикрасами, а залізом і мужністю. Як то сказано в Мономаха: «Не їді й питті не лагодьте, а оружжя не знімайте з себе».
Короля бачити мені не судилося. Він затримався під Краковом, розважався ловами в Неполоміцькому старостві краківського воєводи Любомирського, вбивши там, як переказувано при дворі, чи й не п’ятдесят оленів. Тоді приймав у краківському замку московських послів, там же прийшла йому вість про смерть папи римського Урбана VIII, запеклого гонителя грецької віри. Урбан сидів на святому престолі 21 рік 4 місяці й 23 дні і сприкрився не самим тільки православним та дисидентам, а й католикам, про що недвозначно сказав при мені канцлер литовський Радзівілл, коли зустрів я його вночі в королівського секретаря Любовицького. Любовицький, найближчий чоловік канцлера коронного Єжи Оссолінського, покликав мене за звичаєм пізньої ночі, бо, видно, ніяк не хотілося вельможному панству виказувати свої зносини з козаком. У секретаря застав я й канцлера литовського, що сидів уже за столом, розігріваючи свою голову вином. Чи й він теж був гість королівського секретаря, а чи вони удвох ждали мене для якихось перемов, так — мені й не вдалося тоді довідатися, бо Любовицький тільки натякав на щось, просив мене бути терпеливим, не квапитися додому, побути в столиці, може, й відновити давні свої знайомства (я подумав, що коли так, то слід починати з короля, бо з ним я, здається, знайомий найдавніше, та ще й одноліток). Секретар і канцлер, звиклі до нічних сидінь, припрошували мене, як рівного (бо ж вільність у королівстві для всіх!), скуштувати напоїв і наїдків, не забували й про втішання своїх утроб. Король любив бачити довкола себе таких, як сам, опасистих, череватих, пухкощоких, невситимих і невтомних в учтах, тож і канцлери обидва, секретарі і навіть лікарі прибічні вирізнялися хіба ж такими тушами, так ніби сподівався можновладця, що з тої плоті обфітної19 зродиться й відповідний розум, розум же, відомо, надає блиску й польору всьому тому станові, до якого належить чоловік. З розумом ще й не знати як воно, але мовці всі вони були витворні і не пропускали жодної нагоди, щоб покрасуватися словом чи то в сенаті, чи в сеймі, чи перед послами чужинецькими, чи перед королем, чи на учтах великопанських, а чи й у такій — от нічній потаємній бесіді перед простим козаком незнатним. Щойно зайшла мова про вмерлого папу, як Радзівілл, погладжуючи грубий ланцюг золотий, що на ньому перевішений був через груди, а також золотий єзуїтський хрест, пустився в розбалакування пишні й заплутані.
19 Тут: обважнілої.