Доля жінки визначалася тоді тим, з ким вона вийшла заміж. Тьотя Нюся одружилася з Кривцовим. Він мав свій маєток на Полтавщині, Машівку. Старий Кривцов мав репутацію людини гарячої, нестриманої, самодура. Один з синів, Володя, збунтувався проти батька. Його вважали за авантурника. У Парижі він одружився з французкою Сесіллю. Про неї моя мати казала, що вона була найобмеженіша й найбалакучіша жінка з тих, що мати будь-коли спіткала. Сесіль балакала, звичайно, по-французьки. Вона вчила мене французької мови й читала зі мною «Les malheurs de petite Sophie» µрафині де Сеµюр-Ростопчиної і дві книжки Ектора Мальо «En famille» і «Sans famille» в золотих з червоним оправах. Можу собі уявити, як могла Сесіль почувати себе, захоплена в вир російської дикої революції, проти якої µільйотина Марата й Робесп’єра виглядала високоцивілізованою іграшкою. Зрештою, я не певний, чи Сесіль багато знала про Марата й Робесп’єра. Керувати маєтком Кривцов доручив другому синові Льоні. Його вважали за ідеал доброти, казали, що він добре жив із селянами і дуже потерпав від батькової важкої вдачі. Революція маєток забрала. Не знаю, чи Кривцов помер своєю смертю, чи потрапив на конвеєр червоного терору. Діти загинули або розсіялися (дочка Ліда опинилася в Парижі), тьотя Нюся доживала віку самотньо в Полтаві на більш ніж скромну пенсію, зрідка приходили листи від неї до матері, писані старечою непевною рукою, з чимраз розхитанішими літерами. Далі припинилися. Я її не знав або забув. Тьотя Надя вийшла заміж за Зіновія Носова, народився син Анатолій. Вдруге тьотя Надя одружилася з підприємцем із Сибіру Михайлом Тарановим. З чотирьох дітей Коля був в армії Денікіна і кінчив шахтарем у Бельгії. Наймолодший, Павлуша, якось потрапив до Колчака, і там і слід його завіявся. Дві дочки були найближчі до власне моєї родини. В роки війни й перші роки революції Люся жила з нами, пізніше переїхала до Києва, де одружилася. Друга війна з німцями привела її, незнаними мені шляхами, до Америки. Правдоподібно, її з родиною спровадив професор Юрій Вернадський, що викладав у Єйлському університеті. Тому Старицькі (прізвище її чоловіка) оселилися в Нью-Гейвені. Часом вона мене відвідувала в Нью-Йорку, і я запрошував її до Метрополітальної опери. Холодна, розрахована, в молоді роки красива, але трохи зневажлива до людей, Люся довго лишалася неодружена, а зрештою одружилася з інженером без будь-яких розумових зацікавлень, якого вона зневажала. Її батько був при ній до самої своєї смерти, хворого вона тримала його в передпокої, злі язики казали — як собаку. Люся була серед моїх перших учительок французької мови. Зовсім інша була її сестра Ольга, повна пристрасти, охоча до авантур. Такою авантурою був її перший шлюб з росіянином-офіцером Жуковим, а до певної міри і другий з аµрономом Миколою Прісецьким, фантазером і тим, що в російській літературі звалося «лишний человек». У цьому другому шлюбі вона жила в Лубнях, потім на дослідній станції Сагайдак на Херсонщині. Після смерти другого чоловіка вона оселилася в Святошині під Києвом. До Олі ми їздили давніш на кілька тижнів літом до Лубень, потім я їздив у Сагайдак, звідки ми разом подорожували до Херсону і на пароплаві, яким еспанські ліві платили СРСР за зброю, — до Одеси, відвідував я її і в Святошині. Оля була єдина в нашій родині, що мала ліві погляди. Комуністкою вона не була, але ні до білих, ні до «петлюрівців» не пішла б. Коли за короткий час, що я був у Києві 1943 року, в дорозі з Харкова далі на захід, я пробував її розшукати, мені сказано, що її забрало µестапо. Не знаю, чи вона була зв’язана з радянськими партизанами, але не здивувався б, якби це було так. Так чи так, відтоді я нічого про неї не чув. Оля мала і українські симпатії, але переважно етнографічного порядку. Пригадую її в українському народному вбранні. З усіх моїх двоюрідних братів і сестер Оля була та, що стояла ближче до мене, ніж хто інший. За винятком Анатолія Носова, що в моєму житті відіграв ролю вирішальну, може, сам того не знавши. Про це далі докладніше, а тут лише те з його біографії, що мені відоме. Він був єдиним у всьому роду, що став науковцем. Учень Федора Вовка, він став етнографом-антропологом. Перед 1914 роком він провів якийсь час в антропологічній експедиції в Сербії і дуже захоплювався цим народом, вважаючи сербів за винятково чесних і порядних. По революції він працював у київській Академії Наук, де завідував антропологічним кабінетом. В її виданнях він опублікував чимало праць. Ми зустрічалися з ним у Лубнях, куди ми і він приїздили літом до кузини Ольги на відпочинок. У протилежність Олі він був гостро критичний до радянської системи. Пригадую, коли ми виходили на прогулянку до приміського гаю, де корови полишали свої сліди, він казав: