Почалася евакуація діячів культури. Вона теж діялася пляново, в таємниці й несподіванці. У науковому світі, вивозили всіх академіків, професорів; чинилося це без попередження. Раптом з’являлася відповідальна за це особа, давала на збирання людей і речей ледве кілька годин. Призначені на евакуацію не мали змоги розпрощатися з близькими, якось забезпечити збереження своїх бібліотек, своїх речей. Техніка евакуації достоту нагадувала техніку арештів: несподівано, блискавично, таємно. Так вивозили людей, як машини, не питавши, щоб не дісталися ворогові. Такий був плян. У науковому світі на доцентів, себто й на мене, і нижче евакуація не простягалася. Якщо вони хотіли виїхати, вони мусіли самі за це подбати. Як те дбання виходило — скажу трохи далі. Далі скажу й про те, що за них усе таки не забували і визначали їм їхню ролю.
Не маю сумніву, що все це теж робилося дуже пляново, хоч тоді скидалося радше на розгардіяш і паніку.
Особисто моє літо того, 1941, року було до неймовірности й непристойности спокійне, аж до середини вересня. Мої подорожі до парку чи лісопарку припинилися десь від середини серпня. Обидва парки були безлюдні, харків’яни були заклопотані або шуканням можливости виїхати, або збиранням харчових запасів, вони були мобілізовані на фронт або підлягали евакуації, або були послані на копання протитанкових ровів... Але моє до парків вчащання могло зробитися надто помітним, мало не демонстративним. Я переважно сидів удома, на своєму ізольованому чорноглазівському острові, серед своїх книжок (які я ще перед тим, пачка за пачкою, власноручно поперетягав з Римарської) і писав. Після «До генези називного речення» я писав далі свої конспективні розділи про мову Шевченка, які мали пізніше ввійти до історії літературної мови першої половини 19-го сторіччя. Від липня я став науковим штатним працівником Інституту мовознавства київської Академії наук. Сталося це на пропозицію Булаховського, що був директором цієї інституції. Інститут не мав доброї репутації і був місцем небезпечним, під спеціяльним наглядом НКВД, шлях з Інституту провадив здебільшого до ув’язнення і далі. Але Булаховський сказав мені, що в обставинах війни це призначення буде тільки номінальне, за мою працю буде зарахований той розділ (про просте речення) з синтакси сучасної української мови для університетського підручника, який розділ я так чи так уже був написав, до Києва ніхто мене не тягтиме, та, зрештою, й самому Інститутові невідомо, де він буде завтра, а мені, казав Булаховський, у воєнних непевностях трохи більше грошей не зашкодить. Я погодився, і так до моїх двох посад, в університеті і в УКІЖі, додалася третя. Ті додаткові гроші, хоч їхня вартість після німецької окупації була дуже мала, справді стали в пригоді і, може, врятувала матері й моє життя.
Навчання в університеті й УКІЖі, що мало відновитися від 1 вересня, не розпочалося. Канцелярії ще працювали, але авдиторії були порожні, і було відомо, що університет, себто його керівники, мали евакуюватися, куди — було невідомо або не розголошувалося. (У вересні вже говорили про Кзил-Орду в Казахстані, на схід від Аральського моря, туди радили діставатись тим, хто пробереться на схід). Єдиною новиною для мене було те, що скасовано мою так звану броню в військкоматі. Так звалася непідлеглість покликанню до війська, яку автоматично давали доцентам високих навчальних закладів. Новина ця мене не дуже потішила, бо я не мав найменшого бажання проходити військову муштру, а ще менше — загинути в безглуздому двобої Сталін — Гітлер, де ні один не боронив інтереси ні мої, ні мого народу. Відтепер моє покликання до війська залежало тільки від моторности й ефективности харківського військкомату. На щастя, він такої моторности не виявив аж до 23 вересня, коли я знявся з обліку в зв’язку з виїздом на схід. Моїм обов’язком тепер було знову взятися на облік на новому місці, себто, якби я попри всі перешкоди дістався до Кзил-Орди, просто звідти я був би взятий до війська. Ще одна причина не дуже прагнути тієї Кзил-Орди!