Коли вичерпано коло моїх колеµ, друзів і знайомих, допит повернувся до моєї особи. Мене запитано, що я думаю робити в ближчому майбутньому і чи я знаю німецьку мову.
— Ви повинні розуміти, Харків буде на прифронтовій смузі. Чи він буде зданий німцям, чи ні, університет у місті не працюватиме. Що робитимете ви?
Я відповів, що буду пробиратися на схід. Галицький запропонував, що я можу лишитися в Харкові й під німецькою окупацією. Мені можуть дати на це не тільки дозвіл, а й наказ. Я тільки мусітиму збирати відомості про німців і місцевих контрреволюціонерів. Моя відповідь була, що німецької мови я не знаю (на щастя, мій допитувач не був ознайомлений з моїми оцінками в аспірантурі і не знав про моє «відмінно» з німецької мови), а з місцевими контрреволюціонерами я не хочу мати нічого спільного. Галицький прийняв таку поставу і дав згоду на мою втечу на схід.
— Ми вас знайдемо, — сказав він.
Якщо перед тим я міг вагатися, що далі робити, після цього мені стало ясно, що, не хотячи дальших зустрічей з різного назвища Галицькими, я мушу тим чи тим способом розпрощатися з радянською системою. Але це ще не був кінець. Приставши на те, щоб я не лишався під німецькою окупацією, Галицький виголосив розмірно довгий монолог про те, що в грізні воєнні часи кожний радянський патріот повинен допомагати викривати всі небезпечні елементи. Чи я погоджуся, провадив він, систематично інформувати, через нього, НКВД про всі висловлювання тих людей, з якими я зустрічаюся, а особливо ті, що мають контрреволюційний характер? Я не повинен, казав він, приписувати людям, чого вони не казали, а тільки повідомляти про дійсно сказане. Ми будемо зустрічатися раз на тиждень, і я буду передавати йому всі зібрані відомості. Це ми будемо робити не в будинку НКВД, бо це б мене зраджувало, а, наприклад, на лавочці в Університетському саду праворуч від пам’ятника Шевченкові. Я не буду підписувати свої повідомлення власним прізвищем, а прибраним, а тут я тільки підпишу, що я, Шевельов, буду виступати в цих повідомленнях і зустрічах під прибраним прізвищем, яке я сам собі тепер виберу. Це була пропозиція стати сексотом.
Я знав, що від сексотства можна відмовитися. Мій кузен, Серьожа Медер-Маховський мав таку пропозицію і відкинув її. Йому нічого не сталося. Але це було в мирні часи. Тепер була війна. Усі небажані елементи безжалісно нищили. Їх розстрілювали або виводили гуртами ніби на евакуацію, а в дорозі спалювали живцем у замкнених клунях. Перше сталося з Догадьком, друге — як ми тепер знаємо — зі Свідзінським. Треба було виграти час до приходу німців. Це була справа не років, а днів або тижнів. За цей час я міг ні з ким не зустрічатися, за винятком Файбишенка, а на нього я міг виписувати що завгодно, бо він був уповноважений на «контрреволюційні» висловлення.
Я підписав. Маленький конфлікт виник тільки коло того, яке прізвище я візьму на цю діяльність. Чорт мене смикнув, і я сказав, що буду підписувати прізвищем Шевченко. Це трохи вивело Галицького з рівноваги.
— Ну, нет, зачем же. Возьмите другую фамилию.
Я захищався: це не символічно, казав я, просто перші три літери ті самі в моєму прізвищі і в обраному, а до того ж ми зустрічатимемося коло пам’ятника Шевченкові. Після першого здивування Галицький не був так уже сильно зацікавлений обороною чести Тараса Григоровича, і ми погодилися на це прізвище.
Я мав також підписати зобов’язання, що я ніколи про цю зустріч і про свою нову діяльність не розголошу. Я дотримувався цього до моменту, коли я це тепер пишу. Цей спогад не належить до приємних, хоч я добре знаю, що я нікого не зрадив і подавав неµативну інформацію лише про Файбишенка, якому вона теж не пошкодила, як видно з його повоєнної кар’єри, що привела його на пост головного редактора «Соціялістичної Харківщини». Зрештою, якби це йому пошкодило, це було б тільки заслуженою карою за його сексотську працю. Коли 1943 року, перед відступом німців, я ладнався тікати на захід, я хотів попередити про статус Файбишенка — Булаховського, коло якого він крутився (він навіть вступив до мовної аспірантури перед війною). Я знайшов Людмилу Олександрівну, стареньку жінку, якій Булаховський довіряв і яку він узяв до технічної праці в університетському кабінеті мовознавства. Я просив її переказати, коли Булаховський повернеться до Харкова, про справжнє обличчя Файбишенка. Не знаю, чи вона це зробила. Але дальша діяльність Булаховського була під наглядом особи більшого розмаху — Івана Костянтиновича Білодіда.