Після того, як мене випустили, вже темним вечором, з НКВД і я повернувся додому, де мати не знала, що робити від хвилювання, що я зник, не попередивши, і я мусів якось вибріхуватися, я різко увірвав свої зустрічі з будь-якими знайомими, крім Файбишенка. На зустрічі з Галицьким коло пам’ятника Шевченкові я ходив двічі чи тричі, він діставав тоді реляції новопосталого«Шевченка». Вони могли дивувати його малістю інформацій, але на це було виправдання. Останній місяць перед падінням Харкова аж ніяк не сприяв товариським зустрічам. Кожний замикався в собі. При останній, другій чи третій зустрічі з Галицьким я попередив його, що їду на схід. Моє сексотство тривало, отже, від 17 вересня до 5 жовтня. Обіцянка Галицького«Ми вас знайдемо» здійснилася не скоро. Вони не знайшли мене, та, мабуть, і не шукали в піднімецькому Харкові чи Львові. По війні в Німеччині і потім у Швеції, де я жив під прізвищемТкачук, а писав під псевдонімамиШерех і почастиШевчук, вони не мали про мене відомостей. Власне, мене знайшов тільки Білодід у Кембріджі, знайшов не за дорученням, а випадково. Потім до мене стали реµулярно засилати своїх аµентів з України: це були як правило письменники, висилані ніби до Об’єднаних Націй у Нью-Йорку, — Степан Крижанівський, потім Іван Драч, а з ним Дмитро Павличко, потім Віталій Коротич, потім Павло Загребельний. Але і вони не знали про«Шевченка», їхнє завдання було тільки заманути мене в Україну, там уже до мене з’явився б якийсь старий чи новий«Галицький». Проти мене час від часу виписували пасквілі в пресі, але ні разу не була в них хоч би натяком згадана постать «Шевченка». НКВД, теперішнє КҐБ з усіх своїх таємниць, може, найретельніше зберігає таємницю своїх аµентів.
У вересні 1941 року я пояснював мою гостину в НКВД тим, що я потрапив формально до числа співробітників Інституту мовознавства в Києві, а вони були чи не всі обплутані мережею сексотства. Це здавалося тим правдоподібніше, що мною цікавилося тут не харківське НКВД, а київське, евакуйоване звідти. Але сьогодні, коли дещо стало відоме з радянського діяння в німецькому запіллі, я схильний бачити мій допит загальним готуванням сил до тієї акції. Викликбли, очевидно, всіх тих, хто потенційно міг би бути залишений у Харкові після відступу і діяти. Члени партії, очевидно, діставали доручення по партійній лінії. У моєму мешканні на Римарській лишився Гуржей з родиною, у мешканні на Чорноглазівській — Сербин з родиною. Обидва були члени партії, апаратчики й техніки. Їм нічого не сталося за німців і, здається, нічого після повернення радянців. Безпартійну інтеліµенцію середнього рівня — доцентів, викладачів, кого не могли або не хотіли вивезти, — вербували через НКВД. Допит починався з того, що їх трохи лякали, потім промовляли до їхнього радянського «патріотизму».
Але це лякання було тільки прелюдією до дальшого, і самі слідчі не надавали йому великої ваги. Характеристично, що, бачивши в мене праці Грушевського, слідчий, до рук якого я належав, «Галицький», спитав мене, чому я тримаю ці книжки. На що я тільки досить розгублено пробелькотів, що це для того, щоб краще викривати націоналізм Грушевського. Відповідь аж ніяк за радянським стандартами не задовільна. Адже націоналізм викрили партія й преса вже давно, громадяни мусіли це тільки повторювати, їм зовсім не належало йти до націоналістичних першоджерел. Галицький міг би на моїй заяві побудувати серйозне обвинувачення. Одначе він негайно покинув цю тему, не розвиваючи її, і перейшов до інших речей. Виразно, в нього було щось інше в голові. Центральним у моєму допиті я бачу питання про те, щу я міг би робити під німцями. Коли це не виходило, переходили до програми-мінімум — вербування в сексоти. Це було побічне завдання. Думаю, що моїх колеµ-україністів викликали всіх або майже всіх. Роблю такий висновок з поведінки мого укіжівського колеµи й приятеля Володимира Григоровича Цебенка. Після мого допиту я вирішив припинити свої досить часті з ним зустрічі, щоб мені не треба було виписувати його нережимних висловлювань. Але дивно те, що точнісінько так само з тих днів і він став уникати мене, як чумного. Можу пояснити це тільки тим, що він узяв на себе такі самі зобов’язання і так само не хотів їх справді виконувати там, де могло загрожувати іншому. Думаю, що так само, як і я, він не взяв на себе жадних зобов’язань на німецькі часи.
Натомість інша колеµа, Іна Якимівна Журба, гадаю, крім таких зобов’язань, узяла на себе якісь функції на час окупації. Іна Якимівна, з якою я був колеµою в УКІЖі, завжди грала дуже режимну особу. На початку 1930-х років у часи Постишева — Хвилі вона — ми бачили — брала участь у погромі «націоналістів» «на мовному фронті», часом забігаючи навіть далі, ніж вимагалося. Її чоловіка, Матвієнка, заарештували, але їй нічого після того не сталося. Це вже ставило її під підозру. Щу вона робила під час німецької окупації, я не знаю, але ми зустрілися, коли ця окупація наближалася до кінця, і Іна Якимівна гаряче переконувала мене, що тікати на захід не слід, що нічого мені не станеться, хоч вона не могла не знати моєї діяльности в той час в українській пресі і в «Просвіті». Я її, певна річ, не послухав (а пам’ятаю ту зустріч: засніжена, зльодоватіла харківська вулиця, жадного руху на ній, тільки люди часом несуть відра з водою з не дуже близької річки, де-не-де німецькі солдати, — і вона мене переконує, хоч я не дав жадного до того приводу). По війні Журбі справді нічого не сталося, і вона довгі роки викладала в Миколаєві. Можливо, якісь функції виконувала й Людмила Антонівна Курилова, дружина заарештованого й засланого Перегінця, якій не тільки нічого не сталося після радянської поновної окупації Харкова, але вона дістала призначення до Львова і мешкання в ньому майже одразу після його зайняття радянським військом. Та з нею я мав велике листування в повоєнні роки, і про це буде мова далі.