Як я собі уявляю, люди, що лишилися в Харкові під німцями з відома й благословення НКВД, були справді численні. Більшість з них не були партизанами і не виконували ніяких актів саботажу, але вони могли почасти тоді, а головне — потім інформувати НКВД про всіх і вся. І це теж було виявом пляновости в веденні війни, пляновости, що запанувала десь приблизно від кінця липня 1941 р.
Повернуся до себе. Після моєї «дружньої розмови» в НКВД я твердо знав, що по війні я не можу лишатися в Радянському Союзі. Бо тоді я мусів би не тільки підписати зобов’язання доносити, а справді це робити. Тоді вже не можна буде вдавати, що я ні з ким (крім Файбишенка) не зустрічаюся. З мерзотника символічного я мав би перетворитися на справжнього. Отже, по війні мені треба було за всяку ціну бути на захід від радянського кордону, де б він тоді не проходив. З другого боку, мені не можна було лишатися в своєму місці — чи на Римарській, чи на Чорноглазівській — в останні дні перед відходом більшовиків. Мені треба було виїхати з Харкова в східньому напрямі і або прямувати далеко — тоді я ще вірив, що війна скінчиться незабаром, і думав чомусь про Астрахань — там мала бути Поліна Михайлівна Микитенко, моя колеµа з аспірантури, — або щонайменше перебути десь до приходу німців.
На свою подорож на схід я знайшов собі попутника й товариша Сергія Пилиповича Левченка. Левченко, родом з Чернігівщини, був викладачем української мови в Харківському педагогічному інституті. Видатним науковцем він не був, але Булаховський цінив його як порядну людину. Гаслом Сергія Пилиповича в житті й науковій діяльності було — обережність. Він майже нічого не публікував, а лекції його були на тій межі сірости, за якою вже могли б початися протести студентів. Але цієї риси Левченко ніколи не переходив. Чи я познайомився з ним, бувши аспірантом у Педагогічному інституті, чи пізніше, через Цебенка, — не пригадую, — але в передвоєнні роки я бував у нього в його кімнаті на Чернишевській вулиці, трохи не доходячи Басейної. Він не був дуже цікавий співрозмовник, почасти через цю саму обережність, почасти через його обмеженість. Він не був людиною широкої культури, читав мало, вивчив свій курс сучасної літературної мови, повторював його і високими сферами духу поза тим не дуже цікавився. Але він був людина дуже практична, повна в цьому протилежність мені, що виріс поза материною спиною, і він міг порадити, де що можна дістати і як що можна змайструвати. Його енерµія, так обережно витрачувана в праці й читанні, знаходила дико-бурхливий вияв у родині. Він мав дещо молодшу жінку, і вони сварилися. Але, милий Боже, як вони сварилися! Вони кричали одне на одне, кидалися, дряпалися, вони погрожували одне одному вічною розлукою — і ніколи не розлучалися. Бути свідком цих якнайщиріше розігруваних інсценізацій було неприємно, але це була ціна добрих стосунків із Сергієм Пилиповичем.
Не знаю, чи Левченка тягали на «проробку», подібну до моєї і, мабуть, Цебенкової. Фактом одначе є, що після того, як Цебенко і я стали уникати людей, він так не поводився. Я теж міг цілком безпечно з ним зустрічатися, бо він ніколи не говорив на політичні теми, отже, не давав матеріялу ні для донесень, ні для небезпечного замовчування. Щу Левченко думав, висуваючи, як я, думку про те, щоб рухатися на схід, я не знаю. Як я матір, так він лишав дружину — слово, яке мало підходить до його жінки, бо найменше вона була — в своїх тигрячих нападах на нього — другом. Так само як я, він вирушив у доволі легковажному пальтечку. Але, на відміну від мене, він не боявся після нашого виїзду повернутися додому і там перебути зміну влади.