Супроти мене він тоді повівся дуже порядно, міг зрадити й не зрадив, про що мова буде незабаром. Але, щоб покінчити з ним, скажу, що за німців він теж поводився дуже обережно, не служив у німців, не брав участи в українському житті. Чи він мав доручення лишитися під німцями — не знаю, дуже можливо. Проте, коли фронт став від Сталінграду посуватися на захід і наближатися до Харкова, він сказав, що лишатися далі в Харкові небезпечно, і краще він із своєю Аллою пересунеться до свого рідного Чернігова. Що вони й зробили. Припускаю, що там якось він пов’язався з червоними партизанами або запільниками і дочекався радянського війська. Одразу по війні ми бачимо його в київському Інституті мовознавства, переважно за словникарськими працями більш-менш технічного характеру, і там він спокійно дожив до своєї смерти 1969 року. А там же був наглядачем Білодід, і якби Левченко мав якісь відомі гріхи проти радянської влади, напевне це було б виявлене й викрите. Але один його гріх я знаю, і про це буде мова тут зразу після згадки про Миколу Олексійовича (?) Іванова. Річ у тому, що Левченко привів третім учасником нашої подорожі цього свого знайомого. Микола Іванов, старший від обох нас, уже з сивиною, був прямою протилежністю Левченкові. Обережність була йому найменше властива, він загорався при всякій нагоді і налітав на інакодумця, як молодий півник. Іванов не був викладачем української мови, але діяльність його була теж мовна, він був перекладач, зокрема з еспанської, зокрема «Дон-Кіхота», але також англійської й французької. Кінцева доля його, за переказами, була сумна. По війні він опинився в англійській зоні окупованої Німеччини, і, коли він ішов вулицею Гамбурµу, люди з проїжджого радянського авта схопили його, вкинули всередину, і так він зник. У радянських довідниках письменників його нема, а це незаперечний знак, що він не був «реабілітований» і досі вважається за зрадника й злочинця. А був він дотепна, мила й жива людина.
Так зібралося нас троє, щоб їхати «на схід»: вельми непрактичний я, і дуже практичний Левченко, і вкрай необережний Іванов. Не тільки ми не хотіли ризикувати вивезенням і знищенням, лишаючися в своїх домівках. На тому самому поїзді ми побачили Володимира Григоровича Цебенка, зустрічей з яким я уникав у Харкові, як і він зустрічей зі мною. Але він не пробував продиратися далі на схід. Він був людиною реальнішого мислення і висів на станції Шебелінка, не доїжджаючи ще Балаклії й Ізюму. Видно, він там мав добрих знайомих у селі над Дінцем і мав намір переховатися в них до зміни влади. Що йому, як я потім довідався, цілком удалося. Потрапити на ешельони, що їхали далеко на схід, до Волги, Уралу, Середньої Азії, не можна було й думати. Вони їхали суворо за пляном і заповнялися призначеними пасажирами за точними списками. Ми вирішили пробувати пересуватися поїздами коротшого маршруту, пересаджуючися з одного на один. Ми потрапили на поїзд Харків — Красний Лиман. Було це 5 чи 6 жовтня. Поїзд був далеко не порожній, але не такий переповнений, щоб не можна було влізти. До Красного Лиману ми доїхали досить спокійно, далі поїзд не йшов. Це вже був вечір, але недалеко від станції ми набрели на робітничі гуртожитки. Вони стояли майже зовсім порожні, робітників вивезли на схід або вони розпорошилися. Ми зустріли тільки одного молодика з Західної України, привезеного сюди працювати на шахті, здається, єврея, але, навіть якщо це так, він не хотів їхати далі на схід, він мав того сходу вже досить. Він дуже зрадів, зустрівши трьох людей, що — диво дивне — говорили українською мовою, запрошував нас до спорожнілого гуртожитку і розважав нас розмовами й розповідями про своє рідне містечко в Галичині. Але після ночівлі на станції треба було сісти на якийнебудь поїзд, що йшов на схід. Це ми пробували зробити цілий день. Але поїздів короткого маршруту не було, а на поїзди далекого призначення не те, що сісти трьом особам, а навіть поставити одну ногу було недосяжною мрією. Усе це було таке напхане, включно з тамбурами й східцями, що всі наші спроби були приречені на поразку, і, практично беручи, ми провели час у тому, що проводжали прохідні поїзди журливим поглядом.
Ще одна ніч у гуртожитку в спогадах про Галичину, і на цьому скінчилося наше знайомство з Донбасом, який я досі знав тільки з мап, де фіµурувала між іншим і моя ніколи не осягнена Амвросіївка, та ще з вікон вагона поїздів Шепетівка — Баку. Проводити другий день у ліченні поїздів на схід було справою безнадійною, і ми вирішили повертатися до Харкова. Зрештою, кожний день зволікання був загрозою, бо фронт міг відрізати нас від Харкова (ми ж за тими радянськими зведеннями не могли собі уявити, де проходив фронт — десь між Полтавою й Харковом, але де?), і ми могли б застрягнути в малолюдному Красному Лимані. Перед виїздом я купив поштову листівку і послав її матері. Я не писав, звичайно, що повертаюся, я тільки писав —«я міцно переконаний, що скоро пощастить повернутися». Листівкою я хотів трохи заспокоїти схвильовану матір, але я також хотів, щоб через цензуру вона потрапила в поле зору НКВДистських чинників і переконала б їх, що я таки їду на схід. Пошта ще працювала, і мати листівку одержала. Вона датована 7 жовтня, а поштовий штемпель харківської пошти — 12 жовтня. Я ще маю цю листівку, вона збереглася й приїхала до Америки. Ми сіли в поїзд, що йшов до Харкова, може, останній, не знаю. Цей поїзд був порожнісінький, мабуть, крім нас трьох, ним не їхав ніхто. Пощо? І як наважитися? Порожнеча ця могла б бути навіть небезпечною, бо якесь НКВД або щось подібне могло б зацікавитися, хто це і чому їде туди, куди ніхто не їде, і нас забрати. Але нами ніхто не поцікавився, крім одного німецького літака, що обстріляв нас коло Ізюму, але без шкоди. І от ми знову в нашому рідному місті, на харківському вокзалі, що був прикрасою всіх українських залізниць і що йому судилося перестояти неушкодженим, незруйнованим лише кілька днів.