Але тут починалася проблема. Левченко не боявся йти до себе, здається, Іванов — теж, — зрештою, він завжди був необережний і ризикований. Але я був певний, що не хочу йти на жадне зі своїх двох мешкань. Про це я казав Левченкові ще в Красному Лимані, коли ми безнадійно проводили мимохідні поїзди сумними, а може, й трохи радісними (бож ми зробили своє, ми хотіли на схід, але не можна, не можна, вертаймося додому!) зорами. І Левченко сказав мені, що це можна влаштувати. Він має добру знайому, очну лікарку, і вона згодна взяти мене до лікарні, де працює. Замість додому я вирушив до лікарні, що містилася на майдані Дзержинського, мене визнали за хворого й поклали до однієї з палат. Виявилося, що це була палата для поранених солдатів-радянців. Мені перев’язали одне з очей, але далі лікарка не звертала на мене уваги, вона мала досить клопоту з поважними пораненнями. Солдати дуже дивувалися, що кожного ранку вона їх усіх оглядає, міняє пов’язку, але мені — як поклали, так і лишається, — навіть ні лікарка, ні медсестри не питають, як я почуваюся. (На жаль, не пригадую прізвища лікарки, а вона ж всемірно заслуговує на мою подяку).
Не тільки поранені солдати дивувалися мені, я дивувався їм. Справа в тому, що, як я собі уявляв, вони будуть бажати лишитися в шпиталі, поки перейде фронт. Але в дійсності вони найбільше, панічно боялися, що їх можуть забути, не вивезти, і вони дістануться німцям. Вони не говорили про причину своїх страхів. Я думав, що їх могли налякати німецькими звірствами, хоч це було мало ймовірне. Тільки згодом, коли я дізнався про смертні вироки полоненим, я зрозумів причину страху.
Минуло кілька днів, і все йшло рутиною. Аж ось одного ранку, це було 24 жовтня, несподівано всіх солдатів забрали, і я лишився в великій палаті сам. Це було, отже, теж пляново. І я зрозумів: мій останній день під радянською владою. Пополудні всіх, хто лишився, знесли до підвалу. Це були вечір і ніч перебування в пеклі. Здалеку доносилися звуки гарматнів і вибухів бомб. Харків був фронтом. Але не це було найгірше. Найгірше було те, що в підвалі-сховищі не було вентиляції. Хворих було чимало, і це були важко хворі, бо люди з µрипою не лягали в тих обставинах до лікарні. Медична обслуга розбіглася, бажавши ділити небезпеку зі своїми рідними. Усе це стогнало, кричало, металося безпомічно, кликало допомоги, але допомога не приходила. На додаток один хворий не був спроможний утримувати сечу, і дуже скоро ввесь підвал був наповнений гострим нудотно-огидливим сопухом. Ніч видавалася пеклом, я її ніколи не забуду.
Уранці прийшла та медсестра, що лишалася, і сказала:
— У місті німці.
Я заявив, що мої страждання скінчилися, я почуваюся добре і можу з лікарні виписатися. Мене провели до канцелярії, я переодягся в свої речі з лікарняних халатів, мені дали посвідку, де стояло, що перебував стільки й стільки днів у лікарні, як там стояло,«з приводу короткозорости», і я вийшов на вулицю, в сліпуче соняшне світло, в теплий і погожий день. Це було 25 жовтня. Скінчилось моє радянське життя, скінчився мій останній місяць, безпосередньо в лапах НКВД. У моїй кишені лежала посвідка, яку наводжу в буквальному перекладі з російської: