I клін. (Очний відділ) з приводу Myopia et Staphyloma post nfr.
25.X-41 р. Лікар (підпис нерозбірливий), збоку печатка.
Усе. Мало початись нове життя.
469 днів в окупованому німцями Харкові. А людині треба тільки сорок днів, щоб померти з голоду, і лише кілька годин, щоб замерзнути до смерти, і лише кілька хвилин, щоб померти на шибениці в петлі. Усі ці можливості були вповні забезпечені в ті дні від 25 жовтня 1941 до 6 лютого 1943 року.
А починалося оптимістично. Нарешті білі хрести на шибках вікон зробили своє діло: радянський режим упав, двері на схід зачинилися, двері на захід мали розчинитися. Так здавалося. Правда, Харків лежав у руїнах, і ще вибухали закладені при відступі міни. Води не було. Електрика теж припинилася останнього вечора перед відступом. Трамваї стояли посеред вулиць, де їх застало припинення струму. Тепер у них не було натовпів, не треба було штовхатися або висіти на приступцях, Як і все інше, вони були мертві, безрушні. Крамниць не було, не було нічого. Але здавалося, що це справа кількох днів. Водогін, електрику і каналізацію полагодять, населенню видадуть картки і стануть постачати, хай скупо, харчі. Відновляться місця праці, люди будуть діставати платню. Нічого цього не сталося. Місто не було зруйноване при відступі — від німецьких бомб постраждали тільки кілька кварталів при мостах, боїв на вулицях не було, тільки один радянський танк вискочив чи затримався на Павлівському, чи то пак Рози Люксембурµ майдані і стояв там підбитий. Усе, що було знищене, було знищене пляново перед відступом. Дещо з крамниць спалено, дещо розграбувала та частина населення, яка не була політично підозріла. Ні мати, ні я не брали в цьому участи, та навіть якби я був удома, а не в лікарні, і мати була б не сама, я певний, що ми б трималися осторонь від бандитизму. Це означало — інші могли мати запаси на місяць або й більше, ми — хіба на два-три тижні.
Той перший день у тепер не-радянському Харкові я описував уже двічі, в третьому розділі циклу «Над озером. Баварія» і у вступі до книжки «Не для дітей». Він запам’ятався до деталів, бо це був справді переломовий пункт усього мого життя. Випишу це місце з «Над озером».
«Харків’яни вийшли на вулицю. Ті, що переховувалися від НКВД, і ті, що переховувалися від мобілізації. Червоноармійці, що похапцем попереодягалися в цивільне на горищах і в льохах, міліціонери, що поскидали револьвери в Лопань, робітники, що позавчора допомагали руйнувати свої заводи, — по-святковому одягнені, живі, живі, а тому веселі. Плавом пливли обома пішоходами (Сумської. Нею я повертався з лікарні додому). З пішоходів з кожної склинки від битих шибок, що вкрили всі вулиці міста. Вони тріщали, і вони блищали весело... Руїни ще димували. Гуляльники в святкових убраннях сповнили вчулиці. Нечисленні німецькі вояки тонули в морі гуляльників. Осінній день був теплий. Усе раділо. Старе скінчилося, мало початися нове... День був погожий, і це були перші німецькі салдати, жовте листя, бите скло були як музика на підошвах. Ще нічого не було відомо, і скільки з тих людей святкували близьку смерть, але щось скінчилося, а інше мало початися».
I ось про дні завтрашній і позавтрашній:«ЈПочатися!“ Не люди мали його почати, а воно мало початися. Люди ждали наказу, розпорядження, бодай поштовху — від нової влади. Потім почалися вибухи: залишені більшовиками міни розсаджували будинки. Німці лютували й вішали на ліхтарях Јзаручників“ — випадково схоплених на вулиці людей. Показуватися стало небезпечно. Крамниці не відчинялися. Довозу до міста не було, базари стояли порожні. По парканах розклеєно накази німецької влади — по-німецьки і страшною, нікому не зрозумілою галицько-еміµраційною тарабарщиною, що мала називатися українською мовою — люди питали здивовано, що такекарність? що такеважність зарядження завішено? Там говорилося про те, що не можна займати військового майна — інакше сувора кара; що не можна не слухатися німецького вояка — інакше сувора кара... кара... кара... Але там нічого не говорилося, що можна і як же жити. Нове, що прийшло замість старого, було байдуже до людей. Люди — вони називалися тепер офіційно тубільцями — цікавили його лише постільки, поскільки вони могли б перешкодити пересуванню або прохарчуванню війська».
Маленьке уточнення. Був один наказ, що вимагав активности від місцевих, — суворий наказ здати всі радіо. Вишикувалася довга черга. Бо радіо здавали з німецькою акуратністю: кожному давали квитанцію. Стояв у черзі й дядя Вова — Володимир Григорович Цебенко. Він був певний, що радіо згодом повернуть. Певна річ, ніхто їх більше не бачив, не знаю, чи їх спалили, чи вивезли до Німеччини. І не знаю, чи дядя Вова згодом вивіз свою квитанцію-сувенір до Берліну, а далі до Каліфорнії. Я радіо не мав, і, отже, німецьких розпоряджень, які наказували б мені, як жити, не було. І мушу визнати, я не знав, як це робити, я був розгублений.