Одна важка проблема радянських часів — житлова — тепер розв’язалася легко й просто. Покинених мешкань і кімнат було безліч. У нашому п’ятикімнатному плюс власне наша кімната «для прислуги» тепер стояло порожнем три кімнати — одну покинули Бімбати, єврейська родина, він фармацевт, вона зубний лікар, третя — його сестра; одна Зіна, друга Ліна, родом з Білоруси, усі ледве грамотні, і я, й не знавши їх, співчував пацієнтам Зіни Мойсеївни; а другі дві кімнати лишилися після виїзду родини енкаведиста, чиє прізвище я забув, теж євреї. До цих двох кімнат ми й вселилися. До речі, це були саме ті дві кімнати, що ми мали перед виселенням на кухню, — коло замикалося. Тепер, отже, ми мали ті дві з чвертю, сказати б, кімнати на Римарській плюс одну на Чорноглазівській. Ту останню можна було б і віддати, але я думав про те, що німці могли б захотіти взяти для себе будинок «Саламандра», бо був він один з найкращих будинків у місті, а тоді ми б переїхали на Чорноглазівську. Та сталося якраз навпаки. Налякані досвідом висадженого більшовицькими мінами київського Хрещатика, німці в Харкові уникали великих добрих будинків і для своїх потреб воліли забирати саме гірші. Так сталося, що вони вирішили забрати для своїх салдатів будинок на Чорноглазівіській. Спочатку вселили салдатів до порожніх квартир, а потім наказали викидатися за 24 години й тим, хто там жив. Перетягти за добу всі свої книжки я не міг, їх викинули на подвір’я, і тут у мене стався конфлікт з місцевою людністю. Поки я носив одні книжки, вони нищили інші. Пригадую том «Литовської метрики», що його роздерли на сторінки, може, щоб загортати якісь товари. На мій протест відповідь була, що з книжок і так користи нема і взагалі яке це має значення. Кінець-кінцем вони були розумніші від мене. Я таки перетяг свою бібліотеку в багаторазових проходах на Римарську, але тільки для того, щоб усе пішло димом після вступу більшовиків у лютому 1943 року.
На Чорноглазівській перед тим, як мене виселено, був у мене конфлікт і з німцями, моя перша, сказати б, бойова акція і капітуляція. Коли німці вже зайняли інші поверхи, а я ще не мав наказу виселитися, до мене зайшов німецький салдат і, без довгих розмов, здер портьєру з вікна, цегляного кольору й сукняну. Я рішуче запротестував і простяг руку, щоб забрати свою власність назад, щось при цьому белькочучи про те, що німецьке військо належить до культурної країни й не повинно грабувати. Німець вихопив пістоль і спрямував проти мене. Цей арµумент був переконливіший, і я зрікся своїх прав на портьєру. Зрештою, німцеві вона була потрібна як ковдра. Німецьке військо прийшло явно не готове до зими на Україні, а до того загально відомо, що того року зима була особливо люта. Німецькі вояки тоді не мали навіть шинелів, і як вони в цілозимні люті морози ходили в самих мундирчиках, було просто незрозуміло, ніби вони справді мали довести, що вони надлюди. Гітлер явно вважав, що вся Росія буде коло його ніг до початку зими, але військо трималося справді героїчно. Не знаю внутрішнього механізму цього — було це вроджене почуття дисципліни чи страх?
Власне, холод не дав нам змоги розпросторитися в своїх новоосягнених кімнатах. Центральне опалення «Саламандри» тепер, коли не було ні води, ні палива, було тільки виставкою мертвих радіяторів, як у ванні й на кухні були мертві крани, з яких не текла вода, в убиральнях стояли мертві водоспуски, на стелях висіли мертві електричні лямпки. Нам довелося зіщулитися в одній кімнаті. Спершу не було ніякого опалення, все замерзало, лізучи в холодну постіль, як у мішок, під покриття всіх наявних ковдр і портьєр (досвід німецького вояка!), а зав’язавши голову і обличчя, ми теплом власного тіла зігрівали своє кубло, а вилізти з нього вранці було актом справжньої мужности. Десь уже в середині зими я якось дістав пічку-буржуйку, димар вивели в вікно, вітер гнав дим назад до кімнати, а паливо... Паливом були трями з розбомблених будинків єврейської голоти на Міщанській вулиці. Величезні ці трями треба було притягти додому, а потім розпиляти, а потім розрубати... Постачання палива було моїм обов’язком, а саме палення буржуйки — материним. Як тепер бачу її, з головою, пов’язаною від сажі білою хусткою, що того ж дня робилася чорною, вечір, освітлення жадного, і ми тулимося коло печі, простягаємо до неї руки, підставляємо ноги, ліжка підтягнені якближче, але на ранок однаково в кімнаті мороз, і вилізти з саморобних спальних мішків так само вимагає зусилля надлюдського. Безжурно, літом 1941 року я писав свої розвідки про називне речення і про мову Шевченка, але зимою з 1941 на 1942 рік про це вже не могло бути й мови. Короткі ті дні йшли переважно на самопостачання — чи тих трямів на опалення, чи води з колодязя далеко за стрімким Мордвинівським узвозом, чи ближче — снігу, що мав бути розтоплений на воду, з усім вуличним сміттям і посмаком іржі, — собачих і котячих екскрементів там не могло бути, бо псів і котів у місті не лишилося, але людських, людської сечі виключити не можна було, адже вбиралень у місті не було, — та як було принести воду за кілометр, стрімким і зальодоватілим Мордвинівським узвозом, коли сил не було? Чи виглядання якихось харчів, про що далі. Але головиґ ті праці не вимагали, і я почав подумки складати вірші. Один з них постав з образу матері при грубці в ті зимові дні: