Минулих днів і струджених долонь...
та образ цей тут зазнав олітературення і не відбиває жорстокої суворости тих днів і мовчазної витримки матері, — а було їй тоді вже 74 роки, і те, що було важким для мене, мусіло бути нестерпним для неї, а майбутнє могло нести їй, вона це знала, тільки гірше. Тільки навмисне кострубатий ритм цього вірша якоюсь мірою відбивав драму, за ним сховану. Поза тим, про мої вірші тих місяців трохи пізніше.
Гіршим ворогом від холоду був голод. Він загрожував уже в перші, жовтневі дні, він уже був паном міста в листопаді. Перед очима проходили всі його стадії. Перше людина худне катастрофічно, але це ще не смерть. Потім вона розпухає, і це вже близько кінця. Вона ще ходить, але хода ця непевна, і ось людина падає, часто на вулиці, в сніговіґ, ніким, звичайно, не чищені намети. Одних ховали — вивозили на малих дитячих саночках на цвинтар, других засипало снігом на вулицях, у відлигу весною висувалися з-під снігу рука, нога, обличчя, все тіло... Я пройшов стадію схуднення і був уже готовий до спухнення, але тоді мене врятовано.
Та краще розповім про це хронологічно. Запасів у нас було на яких два-три тижні. Три, якщо заощаджувати. Але, як дитина, я не міг заощаджувати. Я був голодний, я хотів істи, не їсти — жерти. Мати намагалася мене переконати:
— Май розум, сьогодні все з’їмо, що буде завтра?
Як дика тварина, я кидався на їжу, так ніби перспектива не недоїдання, справжнього голодування змушувала вже тепер відчувати голод. Крім того — мені було вже 33 роки, але, як підлітки, я ще не вірив у смерть. Може, хтось умирає — але не я. Може — я, але колись, Бог знає коли. За приказкою: «Я є — смерти нема, смерть є — мене нема».
Моя тітка, тьотя Маруся, жила краще. Вона записалася до так званих Volksdeutsche — не німецьких громадян, але людей німецького походження. Як фольксдойче, вона й її родина — кузен Серьожа з дружиною Людою Маховською діставали, хоч і скупий, але реµулярний наділ палива й харчів. Також вони дістали добрі дві кімнати на вулиці Гоголя замість попередньої однієї кімнатки на трьох на Скрипницькій. Іноді ми йшли з матір’ю до Медерів. В одній кімнаті господарі гуторили з матір’ю про всячину, а я намагався дістатися до сусідньої кімнати, ніби погрітися там коло плити. На плиті сушилося мокре зерно, що діставали Медери. І я жадібно, крав зернину за зерниною й жадібно жував їх. Моїм паном був голод. Я тільки корився.
Але не цілком. От інший епізод. Я ходив на базар. Перші дні окупації базару взагалі не було. Потім стали несміливо з’являтися перші продавці — не селяни, селян до міста не пускали, а таки міські. Вони не мали харчів, вони виставляли на продаж, чи радше розкладали на землі свої нехитрі товари, різне дрантя зі свого нехитрого господарства, на яке ледве чи знаходилися охочі. Ще трохи пізніше стали з’являтися харчі, точніше — те, що мало заступати харчі голодним харків’янам. От по ці речі й показувався я на Благовіщенському базарі, поза тим порожнем порожньому. Раз я купив грудку картопляного лушпиння, важливий об’єкт торговельного скупого обігу воєнного часу. Картопля сама була привілеєм німецьких вояків, а це хтось виявляв приватну ініціятиву — чи то вижебрував лушпиння в кухаря, чи то випорпував його на смітнику. Хліб і картопля не належали до харчових раціонів тубільців-харків’ян. Ще менше належало до цих раціонів масло чи олія. Другого разу я побачив на тому ж базарі товщ підозрілого кольору свічного лою, поділений на аптекарські порції. Продавець присягався, що цей товщ їстівний. Він справді був у тому сенсі, що, з’ївши його, ми не вмерли. Але смердів він, Боже милий, і першою реакцією шлунка було його вернути. А ціни на всі ці делікатеси-раритети були астрономічні. Хоч на початку окупації в мене було трохи грошей — з моїх зарплат харківських (університет, УКІЖ) і ніби київської (Інститут мовознавства) та з того, що я вистояв в ощадній касі, але перед цими цінами вони танули, як віск на вогні. Зрештою, вони не були нічого варті, тільки як було їх здобувати? Та це все тільки приказка. А казка — і то фантастична — була, що одного разу на тому базарі в одного продавця серед усякого дрантя я побачив томик Миколи Хвильового, один з тих трьох, що були видані перед його загибеллю і вилученням усіх його писань. І я купив його. Так п’яниця зрікається шматка хліба, щоб дістати ще одну чарку горілки. Коли я приніс томик додому, мати навіть нічого не сказала, тільки в очах її майнув біль і... розуміння. Томик не мав щастя. Коли ми покидали Харків у лютому 1943 року, він мусів лишитися, не пробивши шляху на Захід, до, скажімо, психологічної Европи. А придбаний він був, може, й за ціну життя. Був змарнований один день виживання.