Другим виявом моєї нерозсудности було те, що я не хотів записатися як фольксдойче, за прикладом тьоті Марусі. Формально на це були всі підстави, навіть більші, ніж у тьоті Марусі, там лише її покійний чоловік дядя Вася був німецького роду; мій рід був німецький і по лінії батька, і частково матері. Запис уфольксдойчі (як тоді відміняли це слово) µарантував вижити, мінімальну опіку, харч і паливо. У випадку евакуації (про що тоді ще не думалося) він забезпечував виїзд. Не скажу, що така можливість порятунку не з’являлася в моїй голові, і не такі думки борознили її в ті місяці близькости до смерти, я навіть думав, чи не піти до поліції, там уже напевно не голодувалося б, я навіть сказав про таку думку дяді Вові, Цебенкові, що не був ніяким дядею, але був людина дуже практична, і він тільки сказав:
— Ні, це не для вас.
Та я й сам всерйоз про це не думав. Німцем я не хотів робитися. Рід родом, але я не був згодний міняти свою шкуру й душу. Я належав не туди. Справедливість долі, коли щось таке існує, згодом виправдала мене й покарала родину тьоті Марусі. Я пройшов наприкінці війни важкий і ризикований шлях утеч і ховань, але він не привів мене до загину. Я ховався в українській громаді, і це рятувало; тьотю Марусю з родиною вивезли зорганізовано німці, за них дбали, з Харкова їх привезено до зовсім тоді безпечного Ліцманштадту, як тоді німці переназвали польську Лудзь, а звідти їх переселено до німецького села в південно-західному кутку Німеччини. Та це їх і погубило. По війні село це стало частиною французької окупаційної зони, де совєтські репатріяційні комісії мали повну волю дій і де не було рідної душі, що могла б попередити про появу комісії. Однієї ночі всю родину Медерів вивезено, наш зв’язок з нею урвався. За кілька тижнів прийшов лист від тьоті Марусі до мами. Вони були в радянському таборі репатріянтів десь під Берліном. І, звичайно, за дротами й під вартою. Видно, тьотя Маруся намовила когось, хто міг виходити з табору, надати лист на пошті. Але він уже був написаний з розрахунком на перехоплення. Тьотя Маруся писала, що їх вивезли з дому і яка вона щаслива, що її везуть на батьківщину. Звичайно, це був шлях у смерть. Колись Медери тікали з білими й повернулися вже з Туреччини. Подарувати їм другу спробу втечі радянці не могли. Витримати ув’язнення й примусові праці ні тьотя Маруся, ні Серьожа не могли. Може, якось урятувалася б кремезна пролетарка Люда, дружина Серьожі, що закохалася була в нього, носія голубої крови. Не хотів я бути злісним, і не випадає говорити високі слова про національну зраду, особливо перед лицем µвалтовної смерти, і такі думки я завжди відганяв. І чи існує взагалі Немезіда й справедливість? А може... Ціна була незмірно висока за теплу кімнату й скромний харч у виголоднілому, скоцюрбленому Харкові 1942 року. Моя чеснота тоді полягала, правда, тільки внеробленні чогось, унеприйманні спокус. Не думаю, що «батьківщину не можна вибирать», — в обставинах мішаного населення кожний її вибирає, але думаю, що можна її вибрати тільки раз.
Доля Павла, здається, Георгійовича Стрєлкова була зовсім інша, але мораль я ладен з неї вивести подібну. Павел Георгійович був росіянин. Він викладав російську мову в Пермському університеті. Можливо, що там з ним познайомився Булаховський, що працював там у роках 1917—1921. Коли в Харківському університеті студентів-філологів поділено між українським і російським відділами, здається, від 1938 року, Булаховський запросив Павла Георгійовича на ролю доцента з російського мовознавства до Харкова, і Стрєлков переїхав, з двома дітьми — сином і дочкою. Стрєлков був учений скромних маштабів, книжок він не писав, а його статті були або компілятивного або популяризаційного, для вчителів, характеру. Людина він був мало цікава, нуднувата, без фантазії й уяви, але на сто відсотків порядна й дружня, те, на що в російській мові є вислівмилейший человек або щеон и мухи не обидит. Трагедія Павла Георгійовича, якщо можна до нього застосувати таке голосне слово, полягала в тому, що він поняття не мав, що на світі існує Україна. Він не був ворожий до неї, він просто не уявляв собі, що Харків чимсь відмінний від Пермі. Ну, тепліше в Харкові, ну, більше місто, але все це Росія, всі мирусские люди, і він тежрусский человек, які ж тут проблеми! І справді, до німецької окупації проблем ніби не було. Не знаю, чи він не евакуювався на схід, бо не хотів, чи просто тому, що доцентів організовано не вивозили, а він був занадто безпорадний, щоб самому видістатися. Факт той, що він під німцями лишився, і тут сталася біда. Ми всі мерзли й голодували, ми всі були на краю смерти. Але ми були дома, ми більш-менш знали своїх. Але тут він відчув, що він чужий. Не було ніяких актів ворожнечі проти нього. Просто його наче не було. Кілька разів я зустрічав Павла Георгійовича на зльодоватілих вулицях завмерлого і напіввимерлого Харкова. Він гірко нарікав на брак допомоги і при останній зустрічі оповів мені, що, не бачивши виходу, записався на роботи в Німеччину, добровільно, з обома підлітками-дітьми. Більше ми не зустрічалися. Але після війни його ім’я кілька разів зустрілося в радянських наукових виданнях. Це означає, що його не переслідували, не заслали. Він повернувся до своїх. Колись Юрій Липа писав про телюричні сили української землі, що відроджує українськість після всіх катастроф і поразок. Стрєлков зазнав на собі цю силу в неµативному сенсі — українська земля в годину лиха його не прийняла. Це теж її властивість. Не дурно в українській мові є й спеціяльне слово на таких людей:зайда.