Такі три мої історії з мораллю. Мораль ця не моя, її постачило саме життя. Але час повернутися від моралі до подій мого голодного харківського життя. І, може, з них випливатиме та сама мораль, тільки від протилежного. А тут починати треба знов від голоду, бо в першу зиму він визначав якщо не все, то дуже багато. Мої дві вилазки поза місто.
Перша — скоро після приходу німців, початок листопада. Ще запаси не вичерпалися, але вже було видно, що поповнень не надходить. Володимир Григорович Цебенко, поза очі — дядя Вова, — людина практична. Він знав: по дорозі до тракторного заводу є плянтації цукрового буряку, харків’яни йдуть туди відкопувати поживний овоч, ходімо й ми. Формально тракторний завод ще в межах міста, отже, заборони руху поза місто на цей шлях нема. Ідемо. Згадую екскурсію з дядею Вовою над Дінець, напрям майже той, але яка різниця обставин і настрою! Тепер уже не розвага на умі. Копаємо. Справжніх лопат у нас нема, якісь легковажні ерзаци, а земля вже наскрізь промерзла, і треба було б добрих ломів. Здобич скупа, а зусиль багато. Але ми ще в повній силі, день соняшний, і видовище поля приємніше оку, ніж обгорілі руїни міста. Не без сумнівів приносимо додому кілька буряків. Але вони наскрізь промерзли і, відтанувши, огидно гіркі. Їсти їх годі. Радянська стратегія — лишити місто без харчу — ще раз перемагає.
Друга експедиція — в зеніті зими. Не тільки Харків, а вся Слобожанщина під глибоким снігом. Запасів уже нема ніяких. Нема і заробітків, щоб можна було купити на базарі делікатесів на зразок картопляного лушпиння. Треба йти на села, щоб виміняти речі на харчі. До сіл треба йти далеких, бо в ближчих уже пройшли орди голодних містюків, і селяни нерадо зустрічають цю, мовляв, ненажерну сарану. Я вже порядно охляв і сам іти не наважуюся. Згодні йти разом Левченки, Сергій Пилипович і його незмінна Ксантіппа — Алла. Санчата є, розкопую якісь скатертини і подібне на обмін, не дуже спокусливі речі. Вирушаємо на Люботин, далі на північний захід, в напрямі на Богодухів. Мап у нас нема, які села багаті, які бідні — ми не знаємо. Україна в снігах, замети, замети, горби, а дорога протоптана людськими ногами. І дяка за те, бо інакше б не дійшли, і одчай від цього, бо значить — уже були, уже міняли. Мороз коло мінус тридцять, ми замотані в що можна. Ступаємо до хат, відповідь здебільша — вже намінялися, не цікаво. Або подивляться на наш крам — і паняй. Нарешті, в одній хаті згодні взяти мої скатертини, а мені пропонують замерзлу кінську ногу. Тріюмф. Левченки заохочують переночувати тут на лавочці і завтра йти далі, шукати ще незаймані села. Але я не маю сил. Я йду додому будь-що-будь. Левченки в душі, напевно, проклинають мене, але дружба велика річ, не можна покинути мене самого, ми вирушаємо назад до міста. Конячої ноги при ощадному споживанні вистачило на цілих два тижні. Але загальні наслідки експедиції жалюгідні, перспективи похмурі, а треба витримати хоч до травня, коли почне щось із землі рости.