Від голодової смерти в ці критичні місяці мене врятувала «Просвіта». Тут тема харчування й голоду сплітається з темою людських контактів і знайдення свого середовища.
У піднімецькому Харкові я опинився був сливе на безлюдді. Моє університетське оточення зникло. Не було Булаховського, Білецького, майже всіх колеµ, не стало студентів, серед яких були й друзі.
Тепер у місті я був близький тільки з дядею Вовою — Цебенком та Сергієм Левченком, подеколи на вулиці зустрічав бідного несподівано для нього чужинця Стрєлкова, а то Зінаїду Троян, а то ще Зінаїду Миколаївну Веселовську або Іну Якимівну Журбу. Але Веселовська всіх боялася, щулилася в своїх теплих одягах і уникала розмов, а Журбі я сам не дуже довіряв. Зрештою, вони жили в далеких районах міста, і зустрічі з ними були дуже нечасті. Усі ми троє чи четверо — Цебенко, Левченко, я і Троян — не мали широких знайомств і не були приготовані на якусь організацію влади. Вихованці радянської системи, ми звикли коритися, хтось мав бути над нами. Влада нам здавалася чимсь, до чого ми належати не могли. Усе мало йти з центру, а того центру тепер не було.
Тим часом влада в місті почала творитися — поволі, але творитися, Цього процесу ми не могли збагнути. Німці ніби не виявляли ініціятиви, але ось якимсь чудом з’явився в місті бурµомістр, і звали його Крамаренко. А навколо нього поставав орган, званий міська управа. Кажуть, що навколо складу управи відбулася боротьба між російськими і українськими колами. Є версія, що Крамаренко був ставлеником росіян. Про це я тоді нічого не знав. Не знав я і не знаю, як кінець-кінцем управа опинилася в українських руках. Доносами до німців? Мистецтво доносів тоді квітло, зрештою, від давніх часів, щонайменше від доби після Богдана Хмельницького, а Василь Кочубей став символом вірнопідданого українця. Чи дія тепер відбулася через тих західних українців, одиниць, але з добрими ходами до німецької військової адміністрації, що прийшли в німецьких військових шинелях у складі німецького вермахту? Будинок міської ради совєтського часу вцілів, але, навчені досвідом київського Хрещатика, нові адміністратори міста не квапилися туди заходити й отаборилися в недавній Промакадемії на Сумській вулиці, якраз проти моєї «Саламандри» (будинок виходив на дві вулиці: головна фасада на Сумську, задня на Римарську). Не могло бути ближче до мене, але як би я туди пішов? Я там нікого не знав, до того ж на вхід треба було брати перепустку, треба було сказати, до кого йдеш і в якій справі, а що я міг сказати? І не було там жадної вивіски, жадного знаку. Може, це була фальшива управа, може, завтра її не буде? Чого вона хотіла, які були її погляди й програма? Газет не було, радіо не було, розклеювали німецькі накази населенню, але вони були стандартні, для всіх окупованих міст, і нічого конкретно харківського в них не було.
Одного дня на Сумській вулиці мені зустрівся Полуведько, так, той самий Полуведько, який був одним з керівників Центральних курсів українознавства, де я працював викладачем у роки українізації. Серце моє стрибнуло догори, я рвонувся, щоб спинити ту чудодійну появу. Адже я був певний, що ввесь керівний склад курсів був заарештований і знищений. І от Полуведько, живий і здоровий, цілий і неушкоджений... Звернутися до нього, але як? На курсах він бувтовариш Полуведько. Але «товаришем» його тепер називати явно не випадало. Паном? Але невже можна живу сучасну людину назватипаном? Адже навіть у букварі радянському чи не перше речення було:«Були пани, були раби». Назвати його паном я не міг. І так я йшов за ним і мовчав, поки він не зайшов до міської управи. Того дня на бальконі управи з’явився український прапор, жовтий з блакитним, і я був певний, що це Полуведько його приніс і вивісив.
Тепер відомо, що Полуведько був радянським провокатором, що німці його викрили і на початку 1942 року розстріляли. Можливо, що моє боязке невміння звернутися до людини словомпан урятувало мене від арешту німцями, якби я став його співробітником в управі, а вже напевне схоронило мене від взяття мене на облік і нагляд підпільними радянцями. Так проблема мови визначила біографію людини. Але, з другого боку, я й далі лишився самотнім, без доступу до того, що тоді мислилося як початок нового життя. І без доступу до хоч би мінімуму харчів. Бо службовцям міської управи стали давати обід, що складався з тарілки гарячої води, в якій плавав один бичок, чия поява тоді здавалася таким чудом, як насичення п’ятьох тисяч чоловіка однією рибою в оповіді Євангелії.