Вступ до «нового життя» мені прочинився з появою в Харкові газети. Нескоро це сталося. Німці зайняли місто 25 жовтня, а газета почала виходити 7 грудня. За цей час ніякі новини до мене, до нас, «тубільців», не доходили. Я знав, правда, що Москви німці не зайняли, але про долю Ленінµраду я вже не знав нічого. У чиїх він руках? У німецьких салдатів я бачив газету «Die Ostfront», але в руки населення вона не потрапляла, і від неї я тільки збагатив своє знання німецької мови, довідавшися, на велике моє диво, що слово фронт не чоловічого роду, як йому сам Бог звелів, а жіночого. І от на початку грудня я довідався про те, що почне виходити нарешті українська газета і зватиметься вона «Нова Україна». Справді, перше число вийшло 7 грудня. Редактором газети був П. Сагайдачний, прибулець з Галичини, з тих, що якось просувалися на схід разом з німецьким військом, просувалися леµально, діяли в згоді, а водночас ніби стояли до німців в опозиції і тільки використовували леµальні можливості, розтягаючи їх, скільки можна було. Сагайдачного я не знав перед тим, не пізнав і тоді, пам’ятаю тільки постать у німецькій військовій шинелі, — як тепер її бачу, — без обличчя і без голосу.
Наладнати видання щоденної газети в тогочасному колись-Харкові не було легко. Усі більші друкарні були знищені при зміні влади, не було електрики, не було друкарів, не було транспорту, щоб розвозити газету, не було продавців, не було... Ну, просто не було нічого. Не до кінця знищеною виявили друкарню на Сумській, 13, колись «Южного края» Юзефовича (до домашньої церкви там мати час від часу ходила була зі мною), а потім «Вістей ВЦВику», де я прубував допомагати Юрієві Лавріненкові в його приреченій на поразку спробі запалити український вогник. Хаос розкиданої, але поза тим уцілілої друкарні з великим, кількатижневим накладом праці довели до якогось там ладу, і так дійшло до першого числа цього дивного німецько-українського гібрида, прикрашеного знаком тризуба і пущеного в рух Сагайдачним. Припускаю, що німецький цензор не знав значення цього знака. Незабаром, одначе, обох усунули — тризуб і Сагайдачного, і редактором став місцевий уже Всеволод Царинник.
Та душею редакції і головним µвинтиком у її праці був Микола Оглоблин, потім відомий серед еміµрації як Микола Глобенко. З Миколою Миколайовичем я був знайомий з УКІЖу, де він викладав історію української літератури. Це від нього я довідався про передісторію газети, і він запросив мене до приміщення редакції на Сердюківському провулку, якраз на середині дороги між двома моїми резиденціями на Римарській і на Чорноглазівській вулицях. Дуже затишно там було як на ті часи, і легко було здогадатися, що працівники редакції діставали німецький військовий харч, жертв голоду між ними не було. Дуже мені хотілося, щоб мене теж узяли до редакції, але цього не сталося. Можливо, більше не було посад, а може, й те, що Микола Миколайович не хотів конкуренції. Попович з Куп’янщини, Микола Миколайович був людиною інтеліµентною, освіченою, незмірно культурнішою від усіх інших співробітників редакції. Він був учень Білецького з фаху староукраїнської літератури, ділянка, яку він, можливо, вибрав з обережности — менше зв’язку з політикою, а може, й відповідно до своєї вдачі. Він бо був людиною порядкування, зіставлення текстів, порівняння редакцій, але аж ніяк не творчого польоту думки й широких узагальнень чи ориµінальних синтйз. Було в ньому, в його обережній машкарі-посмішці щось від «человека из ресторана», цим він у пізніші роки нагадував мені Михайла Ореста, брата Миколи Зерова, теж людини висококультурної, але дрібничкової, хоч у Миколи Миколайовича я не помічав такої заздрісности й затаєної злоби. На посту секретаря редакції Микола Оглоблин був людиною ідеальною, так само, як у повоєнні роки на посту секретаря редакції сарсельської під Парижем Енциклопедії українознавства при редакторі Кубійовичеві, в обох випадках саме секретаря. Бувши людиною висококультурною, він умів тримати ті видання на культурному рівні, не допускаючи до них виявів нашого невігласького гуляйпілля, він умів добре зорганізувати працю, і він тримав у своїх руках багато ниток, що рухали ввесь механізм. Завжди стриманий, завжди контролюючий себе, завжди готовий на привітну усмішку (яка ні до чого не зобов’язує), він здобував довір’я і в тих своїх керівників, що мали виразний нахил до фюрерства, як це було в випадку і Царинника (на доволі примітивному рівні), і в випадку Кубійовича (на далеко вищому). Вони потребували його знань, його методичної систематичности, його слухняности й здатности стушковувати себе самого. Він легко ставав правою рукою свого «фюрера» і людиною незаступною, він умів командувати, не показуючи цього. Характер Миколи Миколайовича як людини і як науковця ідеально відбився в виборі теми для його головної студії з історії літератури: мікроскопічна аналіза «Патерикону» С. Косова й «Тературµіми» А. Кальнофойського, яких тепер, мабуть, ніхто не читає, мбла, однак, вести до показу, що література українського барокко не зреклася традицій старокиївського періоду, усе це вело до ствердження безперервности й переємности українського процесу і фактично заперечувало політичне гасло про Москву як продовжувача старокиївських традицій, — позиція в радянських умовах майже антирежимна, але захована в плетиві схоластичности так старанно, ніде виразно не зформульована, так що вся її антирежимність стає зовсім непомітною. Тему Оглоблинові дав, мабуть, Олександер Білецький, але ж Олександер Іванович був саме майстер знаходити своїм учням теми, що ідеально відповідали їхнім характерам.