Його мимохіть викривала його жінка. Здається, теж попівна, Серафима Вікторівна мала багато рис, спільних із ним, насамперед обережність і вміння заходити в довір’я, але їй бракувало і його культури, і його витриманости. Там, де його усмішка була без краю привітна й дружня, в її посмішці завжди пробивалися єхидність і глуз; коли вони стояли перед позицією, що її треба здобути, він застосовував тактику оточення, вона могла часом забути про стриманість і спробувати діяти µвалтом. До того, в межах «розумної обережности» він був патріот з почуття, не з вигоди, а в неї національні почуття були атрофовані, і в Харкові вона, скільки можу пригадати, навіть ніколи не говорила по-українськи. А втім, вони були гармонійна пара, і вона його любила щиро; його передчасна смерть 1957 р. вразила її глибоко, але не надовго. Незабаром вона вийшла за іншого сарсельця, людину порядну, але без претензій на науковця чи навіть інтеліµента — Волошина, що в сарсельській «комуні» дбав за господарство, плекав город, тримав кури, кролі й свиню.
Микола Миколайович запросив мене дописувати до твореної тоді газети. Я мав сам підшукувати собі теми, але на початок він просив написати про стан української мови в радянській Україні, і це був мій дебют у піднімецькій пресі. Можливості були обмежені. Міжнародна інформація надходила з німецьких джерел, пересіяна й цензурована, редакційної думки ніхто тут не питав. Ніякої програми на майбутнє газета не могла мати, на це була відповідь, що спочатку треба виграти війну, а тоді ладнати всі справи. Про минуле українське теж належало мовчати в усіх тих випадках, коли воно було хоч трохи самостійне, а ще більше — коли самостійницьке. Єдине, що було дозволене, це критика недавнього совєтського минулого. Але і це вже було для нас, для мене щось. Речі з того минулого можна було назвати своїми іменами, можна було згадати факти утисків і переслідувань, і цю можливість, фактично майже єдину, треба було використати. Стаття про стан мови належала до цього типу проблематики, і я погодився замовлення виконати. Джерел до цієї теми, крім офіційних радянських, не було, треба було писати з власного досвіду й пам’яті, а це джерела і неповні і не завжди цілком надійні. Я запросив до співпраці Цебенка — він був на шість років старший від мене і, сам постать другорядна й сірувата, знав багатьох мовознавців, які на час мого виходу на сцену були вже знищені й лишили тільки імена в моїй пам’яті. Статтю я підписав як
Гр. Шевчук, а він — якВ. Нетай. У редакції на нас натискали, щоб ми підписалися власними прізвищами, але дядя Вова вперся, мовляв, Нетай — дівоче прізвище його матері, а я вже йшов за ним, хоч не був таким принциповим чи таким обережним і ладен був поступитися. Стаття в мене не збереглася, і я не знаю, чи вона була добра, чи ні. Пригадую тільки епізод з її назвою. Ми не мали журналістичного досвіду і дали їй якийсь неймовірно нудний заголовок, щось на зразок «Стан української мови в Радянській Україні». Але стаття з’явилася під іншою назвою — «Уярмлена мова». Цю лекцію журналістичного сприту дав нам Аркадій Любченко. Любченко був єдиний з письменників з іменем, кому пощастило уникнути примусової евакуації. Казали, що з поїзда, який віз письменників із Києва, він утік чи то в Харкові, чи то на якійсь станції під Харковом. У «Новій Україні» він мав бути завідувачем відділу культури. Це мав бути мій перший «великий письменник» і перший живий ваплітянин, з яким я міг мати живий контакт. Та з цього нічого не вийшло. Від 12 грудня, п’ять днів від народження «Нової України», він заслаб, три місяці провів у ліжку, а тоді вирушив із харківських руїн на Захід. Пам’яткою втрачених можливостей мені лишився тільки його заголовок статті. Та ще загальне враження, щу таке блискучий стиль. Бо Оглоблин тримав газету на рівні грамотности, але справжньої журналістичної яскравости вона не мала. Та й кому було до журналістичної яскравости в місті, що лежало майже на лінії фронту і де тисячі падали жертвою голоду й морозу.