Після відходу Сагайдачного редакція опинилася в руках родини Царинників: Всеволод Царинник був офіційним редактором, його жінка Софія Шадковська, що знала німецьку мову, ладнала справу з німецькими цензорами, і був ще його брат Віктор Царинник, що, коли не помиляюся, провадив відділ місцевого життя. І їх я знав мало. Всеволод справляв враження більше ділка, ніж журналіста, його дружина ставилася зневажливо до місцевих земляків, Віктор здавався трохи інтеліµентнішим і людянішим від них. Але рушієм і виконавцем усього, справжнім роботягою був Оглоблин. І зокрема, коли говорити про мене, він провадив усі справи. Йому я приніс мою статтю про мову, і він її прийняв. Він не прийняв тих віршів, що я йому приніс ще, мабуть, у листопаді 1941 року. Це була добра научка національної гідности. Я вже писав про це, але повторю тут, бо епізод цей лишив свій слід у моїй душі. Я жив добрий десяток років у країні, де Тичина, Рильський, Бажан і леµіони менших змагалися в одах на честь Сталіна. Я мало не забув про ті часи, коли поезія була поезією, а не вправами за завдану тему. Тепер прийшли німці, яких я ждав. Вони не привезли нічого до Харкова: ні товарів, як наївно сподівалися міщухи, ні уряду на чолі з Винниченком, як думали дехто з інтеліµентів і селян, ні видань для «тубільців», навіть пропаµандивних. Єдине, що вони привезли й щедро наділяли, був портрет Гітлера, як і належало, ввесь у брунатних тонах і витриманий у дусі соціялістичного реалізму, з написом білими літерами«Гітлер визволитель». Із плетива сталінославної поетичної традиції і моїх справжніх сподівань визволення від німецького походу виросла моя, з дозволу сказати, поезія, в якій я оспівував — ні, хвалити Бога, не Гітлера, але марш німецького війська на Схід. Уже що хочете, а такий вірш, думав я, буде вітаний на шпальтах нової газети. Він не був. Микола Миколайович повернув його мені. Він, напевне, знав про німців і їхні справжні наміри більше, ніж я, але він був досить обережний, щоб про це не говорити. Але він просто зазначив мені, що «Нова Україна» — газета українська, і нема причин, щоб вона оспівувала німців. Я засвоїв цю научку на все життя і не оспівував більше країн і армій тих країн як визволителів, хоч не можу сказати, що такий жанр у нас ніколи не практикується.
Працювати для «Нової України» не було легко. Цензурні вимоги лишали малий вибір тем. Не могло бути й мови про будь-які мотиви самостійности чи суверенности української. Мене попередили, що тема Петлюри як політичного діяча була неприпустима. До 26 травня я спробував написати про зовсім безневинну річ — Петлюра як літературний критик на підставі його книжечки «Незабутні» — єдине, що я міг тоді дістати, але й цього не дозволили. Харківські теми проходили легше, ніж загально-українські. З тих останніх мені пощастило тільки написати про Шевченка (48), Черкасенка (247) і Олеся (275). На суто харківські теми видрукували ювілейні статті — 50 років з дня смерти — про Потебню (13) та про Василя Мову. Ювілейною була й стаття з нагоди століття «Ластівки» (20). Лишалася критика радянського ладу, але й тут я наштовхнувся на перешкоду. Раптом цензор заявив, що треба писати не про більшовицький режим, а про жидо-большевицький. Цього я не хотів, і так відпала ця тематика. В поодиноких випадках писав я на такі теми, як культура мови (258), або про місцеві культурні події, яких було, зрештою, дуже мало. Такого типу було «Високе завдання» (181) або «Замість рецензії» (259). Ця остання заслуговує на трохи довшу згадку. Було це про виставу «Тоски» в приміщенні харківської опери. Кажу — в приміщенні, бо звичайну харківську оперу вивезли, і ця «Тоска», здається, єдина за час німецької окупації оперна вистава, була напіваматорська. Та в моєму репортажі не йшлося про співаків чи оркестру, а про публіку. Публіка була там двох, сказати б, сортів, і козли були суворо відокремлені від овець. Партер був відданий німецьким військовикам, горішні поверхи продавалися за гроші «тубільцям». Ці дві публіки поводилися цілком відмінно. Німці сиділи тихо й слухали музику й співи, може, смакуючи екзотику італійської опери мовою місцевих «дикунів». На горішніх поверхах стояв гамір розмов, шумні реакції на сценічну дію, навіть де-не-де відбулися бійки. Я протиставив дві поведінки й ставив німецьку поведінку в зразок харківській «µальорці». Коли в середині шістдесятих років, уже в Америці, Іван Білодід, заохочуваний Романом Якобсоном, у гармонійній співпраці з КҐБ взявся розшукати докази моєї нібито співпраці з нацистами (в радянській термінології«фашистами»), йому гостинно відкрили ультра-таємні фонди публікацій німецького засягу і єдиний компромітаційний матеріял, що він знайшов, була ця замітка плюс мої власні спогади в передмові до моєї «Не для дітей». Цього було досить, щоб майже всі його послідовники, розміщені тоді майже в усіх провідних університетах Америки, почали ретельно виконувати директиву. Про причини Якобсонового гніву, про техніку відлучення від храму науки, про риси баранячости в людській поведінці — пізніше, тут досить тільки згадати про початок і формальний привід Малбрукового походу. Пікантний штрих до цього додає ще та обставина, що, власне, буйна авдиторія горішніх поверхів не складалася з того, що радянською мовою зветься «трудящі маси». Трудящі тоді подихбли з голоду або йшли до руху опору, вони не мали ні сил, ні часу ходити до опери. Це було суцільно спекулянтське шумовиння, що мало бути знищене «органами радянського правосуддя», а тепер виринуло було на поверхню і грало-буяло, як мошка в промені осіннього сонця.