Щоб улегшити розшуки моїм обвинувачам, я подав у дужках після кожної статті чи допису число газети, де воно побачило світ. З цих чисел, до речі, видно довгу відстань між числами 48 і 181. Це той час, коли відкинули мою статтю про Петлюру і коли вимагали від авторів, щоб вони вживали виразу «жидо-більшовицький», на що я реаµував мовчанням. А робив я це, хоч це прирікало мене на безробіття й беззаробітковість, що в тих обставинах загрожувало голодом, а ми в Харкові тоді вже добре знали, що таке голод і голодова смерть. «Нова Україна» за вміщені матеріяли не давала харчів, а платила майже безвартісними грішми, але чимало днів і тижнів я не діставав нічого поза цим. Сама співпраця з «Новою Україною» не ставила переді мною морально-етичних проблем. Я не кривив душею і не писав нічого проти своїх переконань. Я не міг писати всього того, що хотів би, але слід було скористатися з нагоди і висловити те, що можна було тоді, а не можна було довгі роки перед тим. Більшого компромісу з сумлінням вимагали ті кілька речей, що я опублікував у радянський час, перед війною. Бо під німцями від нас таки не вимагали, щоб ми кожного разу згадували Гітлера й націоналсоціялізм, а в радянських умовах ніщо не йшло без похвали геніяльному вождеві... Не мало б сенсу передруковувати сьогодні те, що я друкував у «Новій Україні», бо це речі поверхові, компілятивні й без великого інтелектуального навантаження, але з погляду морально-політичного їх можна було б передрукувати тепер не червоніючи.
Тут ми прийшли до другої обставини, чому важко було працювати для «Нової України». Харківські бібліотеки тоді не були зруйновані, але нечинні вони були, а спеціяльно лишалися неприступними ті видання, що були радянськими вимогами загнані до так званих секретних фондів, а саме такі речі були тоді найпотрібніші, бо треба було казати про те, що перед тим було заборонене. Навіть дати неймовірно важко було знаходити для ювілейних статтів. Вистачить одного прикладу. Тоді в Харкові і навколо відбувалося відродження церковного життя, гостро стояло питання перекладів літургічних книжок українською мовою, у мене кілька разів просили, щоб я зробив доповідь-огляд дотеперішніх перекладів. Але я не міг, бо довгі роки не був зв’язаний із церковним життям, а тепер відповідних матеріялів не можна було роздобути. Харків був не тільки купою руїн, він був також місцем нечинних предметів — від електричної лямпки на стелі нашої кімнати до бібліотек, музеїв і навчальних закладів.
Так, і навчальних закладів. Університет стояв мертвою пусткою. Потім стали знаходитися ті професори (нечисленні) і ті доценти (більше), що лишилися. Але про віднову навчання не могло бути мови. Ані німці не дозволили б, ані обставини. Новопризначений (ким? Міською управою?) виконавець обов’язків ректора Хома Семенович Рябокінь, математик, куляста лиса голова, кулястий тулуб, коли б спустити штани, мабуть, і ноги були б кулясті, міг тільки дбати за те, щоб не розкрадали університетського майна, та ще видавав залишенцям посвідки про їхні університетські звання й посади. Коли німці почали хапати людей і вивозити на працю до Німеччини, припускалося, що ці довідки могли забезпечити від вивезення: щоб вони справді мали таку магічну силу — сумніваюся.