Міська управа мала відділ освіти. На чолі його стояв П. Дрига, він підписувався професором, може, й був, але я не знаю, де і коли. Цей відділ освіти пробував відновити працю шкіл семирічного курсу. З цього теж нічого не вийшло. Здається, не дозволили німці. Але освітяни заплянували підготову підручників для цих шкіл. Я тоді дістав завдання укласти граматику для п’ятої-сьомої кляси і погодився на це. У цьому дорученні діяла моя, хоч і дуже обмежена, журналістична активність плюс мій ступінь доцента. Без журналізму мене б не знали зовсім, бо публікації мої перед війною були нечисленні і з’являлися в різних наукових записках, що не призначалися для широкого читача. Я засів за складання підручника. Він мав бути короткий, конспективний і збудований за схемою радянських граматик, тільки з іншим добором прикладів, іншого політичного спрямовання. Підручник, звичайно, не вийшов тоді, пізніше, вже в Америці, його взявся видати Дмитро Кислиця-Ієвлів, і я просив зробити це під його ім’ям, що й зроблено. Для мене тоді радянська схема підручника була безнадійно застаріла, для українських шкіл у Канаді вона здавалася модерною або, може, вічною. За свою авторську працю я не дістав нічого, тільки дозвіл діставати обід — гарячу воду з бичком у їдальні міської управи.
Та через той самий відділ освіти від 15 травня я дістав працю. Жахлива зима скінчилася, я пережив її, і тепер мене призначено до того, що тепер названо «Учительська бібліотека міської управи». Це була перед окупацією бібліотека Будинку вчителя на Сердюківському провулку якраз навпроти будинку, де розташувалася редакція «Нової України». Її не знищено, але зимою, звісно, ніхто не міг би працювати в тих заморожених температурах, і книжки стояли нерушені. Моїм завданням тепер було відсортовувати полову від зерна — себто попросту вилучити книжки з пропаµандивно-комуністичною настановою. Там я провів два місяці сам серед книжок, після холодів і заметілей відтавали книжки, сонце нарешті гріло приязно, хоч я був далі голодний безнастанно, але це вже не був той лютий, пазурястий голод, що пожирав сили й нищив думку. Був той травень місяцем військового вибуху недалеко від Харкова: Червона армія перейшла в наступ у напрямі Лозова — Красноград, очевидно, з наміром оточити Харків. Понад тиждень повітря дудніло від недалекої канонади, над містом показувалися радянські літаки, і часом ставало млосно на душі. Але серед німців не було жадної паніки, і я щодня прямував на виконання своїх цензорських обов’язків у Будинку вчителя, так ніби можна було розраховувати на вічність, коли до будинку прийдуть нові читачі, яких треба убезпечити від ворожих ідеологічних впливів і просто від книжкового дрантя й мотлоху. З наступом, проривом і оточенням Харкова Тимошенкові не пощастило, самі червоні опинилися в німецьких залізних кліщах, і гармати вже не стрясали повітря над містом. Починався новий і останній німецький наступ до Кавказу й Сталінграду, фронт віддалився від Харкова. Редакція «Нової України» дістала подорож на місця недавніх боїв. Оглоблин оповідав про сотні тисяч червоноармійських трупів, що вкривали кілометри й кілометри українського степу, про страшне побойовище, якого не могла собі уявити ніяка людська фантазія. Ще раз ішов рухомий бар’єр живого людського м’яса, і ще раз його перетворено на падло й смердюче стерво. УРЕ в оповіді про перебіг війни говорить про цю поразку дуже глухо:«Спробу Червоної армії ударом на південний захід від Харкова зірвати наступ, який готував противник, не вдалося реалізувати до кінця». Розміри катастрофи тут сором’язливо приховано. Але правдою, мабуть, є, що ця катастрофа затримала німецький наступ; якби цієї операції не було, німці могли б досягти Сталінграду ще перед початком зими, а тоді вислід сталінградських боїв міг би бути інакший. Та перемогти німці так чи так не могли, і це тоді було вже ясно, як я бачу тепер. Але тоді я цього ще не бачив, навпаки, колохарківська операція посилювала мою віру в можливість поразки Радянського Союзу. Хоч добра від цього я вже давно не ждав.
Я не винуватив німців за повне занедбання харківської людности, за руїну й голодові смерті десятків тисяч у місті. Радянська система нищення й спаленої землі створила такі умови, що постачання навіть власному війську було для німців проблемою неймовірної трудности, вони були просто неспроможні дбати за населення. Але на той час я прочитав «Mein Kampf» Гітлера. Це була книжка, заборонена для «тубільців», її можна було тільки позичити нелеµально від німецького салдата або офіцера. Зв’язків із ними я не мав. Яке довір’я могли б вони мати до одного з тих аборигенів, занедбаного, брудного, голодного, може — вошивого, може — одного з партизанів? Тільки двічі я говорив з німцем. Один раз, коли я героїчно боронив свою портьєру від зазіхання промерзлого салдата, так ніби серед апокаліпси вибухів і пожеж ще існувала якась власність на речі, — і мало не був застрелений, — про що я оповідав раніше. І другий раз, у перші дні окупації, коли німецькі вояки блукали по місті й непрошено «відвідували» мешкання. Він постукав у двері квартири, відчинила Гуржей, покликала мене, бо вважалося, що я можу з ним говорити по-німецьки, я щось невиразно, ламаною мовою говорив йому про те, що мій батько був офіцером царської армії і тому він, німець, мусить лишити нас у спокої (Логіка! Ніби царська армія була чимсь позитивним для німецького салдата). Він не звертав уваги на моє белькотіння, нишпорив по кімнатах, відчиняв дверцята шаф, заглядав. Нарешті, він знайшов те, чого шукав: кусень туалетного мила. Тріюмфально, він схопив його й покинув наше мешкання. Харчів він не рушив. Видно, він мав надолужити хиби постачання німецькому війську — їсти було що, але вмиватися не було чим.