Моя «праця» в книгозбірні Будинку вчителя, коли я, самотній у великому будинку, серед полиць, уставлених книжками, відкладав набік промови Сталіна й Хрущова (хоч навіть їх ніхто не нищив), а часом занурювався в якийсь добрий роман, скінчилася 20 липня. Я дістав кращу «посаду» — в самій міській управі. Пів року тому це було моєю мрією — бичок у гарячій воді! Тепер меню для працівників міської управи було ще далеке і від різноманітности, і від ситности, але все таки краще від тих бичкових місяців. І приміщення управа мала більше: покинувши будинок Промакадемії, вона таки наважилася в’їхати до будинку міської ради радянського часу, на майдані Тевелєва (Миколаївському) проти початку Московської вулиці. Видно, проведено обстеження і встановлено, що під будинок не підклали міни або сповільненої бомби. І штат службовців поширено, хоч права були далі суворо обмежені, а обов’язки неокреслені і майже ніякі, бо місто напів не існувало, а на другу половину ним порядкували, як хотіли, німці.
До міської управи тепер, у липні 1942 року, я потрапив, мабуть, заходами Миколи Оглоблина. Не мавши змоги притулити мене в редакції «Нової України», він, думаю, замовив словечко своєму старому приятелеві Миколі Ґадзінському, а той завідував в управі адміністративним відділом. Сам Ґадзінський був людина інтеліµентна й вирозуміла. Він не належав до найтиповішого типу українського інтеліµентства тих часів — вчителя, він мав якусь технічну професію і був перед війною на дослідній праці. Відповідно, він був точний, відповідальний, ефективний і, мабуть, вільний від усякої сентиментальности. Яка була функція адміністративного відділу, я не знаю, зате на питання, щу він робив, відповідь проста: нічого. Правда, і людей у ньому було кіт наплакав: сам Ґадзінський, друкарка, а тепер додався я. Мій обов’язок був лише один — я завідував печатками. Ні, не печаткою самої управи, я не був лордом-хоронителем цієї печатки, це була прероµатива секретарки бурµомістра. Я завідував печатками всіх тих інституцій, що тоді заснувалися. За німецькими вимогами, кожна нова інституція, чи то кооператив, чи артіль, чи навіть приватна, повинна була мати свою печатку, і то двомовну — українську й німецьку. Це мав бути спосіб контролю над тим, щоб усі леµальні інституції були на обліку. На затвердження печаток був призначений спеціальний військовик, це був тоді капітан, прізвище якого я не пам’ятаю. Моя функція була збирати заяви на дозвіл мати печатку й текст печатки і відносити їх до мого Herr Hauptmann’a, що належав до місцевої німецької командантури. Він їх розглядав, і за кілька днів я повинен був знов піти до нього, забрати проєкти печаток з його дозволом і віддати їх прохачам. Один день на тиждень був призначений на те, щоб віднайти ці матеріяли, другий день — на те, щоб їх забрати. Прохід цей був, як на людину, виснажену недоїданням, досить довгий: від Миколаївського майдану до Сумської близько Басейної, либонь, понад кілометр. Але, поза тим, я мав тільки сидіти за своїм столом і чекати на прохачів. Якби економічне життя в Харкові та околиці буяло, мабуть, я мав би досить роботи й за своїм столом. Але до буяння було дуже далеко, і за тиждень пересічно було два — три прохачі. Була це, отже, синекура, зрештою, навіть спосіб боротьби з німцями, бож я діставав гроші, правда, безвартісні й невеликі, за те, від чого користи німцям не було жадної. Більшість свого службового часу я провадив у розмовах з Ґадзінським, головною темою яких було, чи німці можуть виграти війну і щу може бути з нами, якщо вони її програватимуть.
У моїй адміністративно-печатковій діяльності був тільки один епізод, що порушив її монотонність. Мені запропонували хабаря. Було це так, що до мене з’явився чоловік з Ізюмщини. Вони там засновували якесь дрібне промислове підприємство, їм була потрібна печатка. Чоловік з’явився в невідповідний день. Щось день чи два перед тим я вже зробив свою щотижневу подорож, і до чергової треба було чекати яких п’ять днів. Для місцевої людини це не творило б багато клопоту, але це був приїжджий, йому не було де подітися в чужому місті, йому треба було повертатися додому без зволікання. Я доводив йому, що маю авдієнцію в командантурі лише раз на тиждень, що тут нема ради. Він далі вів своєї, я своєї. І тут він мені сказав, що має бутель соняшникової олії, і вона буде моя, якщо його печатка буде затверджена того самого дня. Бутель олії! Такої лакоминки я не бачив від початку німецької окупації. Серце не камінь, тим більше язик і шлунок. Я сказав йому, що спробую. Я справді не знав, чи мене пустять у неумовлений день до мого капітана і як поставиться до моєї появи вершитель долі печаток. Але все пішло дуже просто й легко. Після пояснення вартовий пустив мене до капітана, після короткого пояснення капітан підписав дозвіл, і я повертався до управи в чудовому настрої. Там чекав на мене мій балаклійський комерсант, я гордовито дав йому підписаний дозвіл, він сховав його до кишені, подякував і пішов. Я сидів остовпілий, але що можна було робити, коли дозвіл уже лежав у кишені мого клієнта? Мрія про олію лишилася мрією. Не знаю, чи він спродав той бутель на базарі, чи взагалі його не мав, а тільки вабив ним. Так скінчилася історія моєї першої і останньої в житті спроби взяти хабар. Не вмієш — не берися. Ділка й комерсанта з мене ніколи не було, не зродився він і тепер.