Не входили до моїх службових обов’язків питання мови, але іноді в них зверталися до мене працівники управи. Найсерйознішою з них була справа назв харківських вулиць. Власне, не назв — тут справа була проста: більшість совєтських перейменувань ніколи не прищепилася, і тепер вони просто відпали. І перед тим ніхто не називав Сумську вулицею Карла Лібкнехта, так тільки писали. Тепер перестали писати, і Сумська була Сумською без усяких ухвал і постанов. Уже влітку 1941 року, місяці перед появою німців, як я вже згадував, на всіх перехрестях позбивали назви вулиць, мовляв, щоб дезорієнтувати шпигунів. Тепер постала потреба прибити на рогах вулиць, чи на вцілілих будинках, чи, частіше, на стовбурах руїн таблички з назвами вулиць. Написи мали бути двомовні: українські й німецькі. Питання було в тому, щу робити з нашим знаком м’якшення в німецьких транслітераціях. Бурµомістр не знав, на яку тут ступити, і мене покликали до його кабінету на експертизу. За зразком деяких німецьких прецедентів я порадив, що знак м’якшення треба віддавати через латинське j, писати, отже,Sumsjka, Puschkinsjka... Бурµомістр — ним був Семененко — мав сумніви. Чи німці це зрозуміють? Чи це не буде їх пантеличити? За тим, можливо, стояло невимовлене питання, чи не добачать у цьому навмисного заплутування простих речей, себто саботажу. Я твердо обстоював Сумську вулицю зj. Поперше, не було науково давати таку транслітерацію, де одна літера ориµіналу не відтворена. Подруге, без j втратиться національна своєрідність форми. Таж треба показати німцям, що вони тут на Україні, а не в Росії. Усе це в мене було страшно щире, тут говорили в мені і науковець і патріот, — і таке ж наївне, як спроба боротьби з озброєним німецьким салдатом за портьєру, як моя дитяча спроба взяти хабар. Семененка я не переконав, але своїх науково-патріотичних позицій не здав і виходив із бурµомістерського кабінету непохитним і незахитаним. Не знаю, чи Семененко радився після того ще з кимнебудь, але таблички згодом з’явилися без j, і це було, безумовно, слушно. Але опортунізм ішов далі. На самих блянках міської управи стояло навіть неSumska, аSumskaja — на всі сто відсотків по-російськи. Щоб німців, які знали дещо російську мову, не дратувати.
Я згадав Семененка. Він був другим бурµомістром міста. Першим був Крамаренко. Про нього я нічого не чув перед тим і ніколи не зустрічався з ним за німців. Не знаю також, та й, здається, ніхто з харків’ян не знав, хто і чому зробив його бурµомістром. У цій ролі він тримався кілька місяців, але ці місяці не вийшли поза межі «бичкового періоду». Потім так само з невідомих причин його заарештували і, як казали, розстріляли. Семененко був кандидатом української групи, за спиною якої стояв Володимир Доленко, та про неї далі.
Серед людей, які мені зустрічалися за все моє життя, тільки три мали вдачу й поставу державного діяча: Олександер Семененко, Володимир Кубійович і Михайло Вєтухів. Усі інші були або занадто дрібні, або занадто гуманні, або занадто культурні, або занадто хаотичні, себто, в практичній поведінці, анархічні. Державний діяч — це насамперед людина бистрого розуму, а далі — людина, що вміє добирати собі співробітників і підносити осіб, на перший погляд, незначних на становища високої відповідальности і — що, може, ще важливіше — уміє безжалісно відкидати їх, жертвувати ними, коли того вимагає ситуація, коли вони, добрі в попередній ситуації, не відповідають новій. Так само з культурою — державний діяч тоді на місці, коли має певний мінімум культурности, але він не повинен бути обтяжений нею і мусить уміти розправлятися з культурою так само безоглядно, як з людьми, що стали невідповідними. Він цінить Лювр, але не завагається спалити його. Євген Маланюк гістерично бичував українську степову стихію сваволі й безладдя і підносив варязьку сталь державної влади. І те і те було тільки поетичною мрією, безконечно далекою від дійсности. Ті потенційні державні мужі, кого я тут назвав, не бичували наших людей «степової вдачі», бо це бичування практично нікуди не веде. Їх треба не бичувати, а владно повести. І незміренно далекі були вони від «варязького» Маланюкового ідеалу, наскрізь вимріяного, фантазійного. Вони булитверезі, чого тим варягам бракує. Маланюкові «варяги» були виявом болю людини, що не бачила живих державних мужів. Семененко, Кубійович, Вєтухів були відповіддю 20-го сторіччя на цю мрію, звернену в десяте. Але з цих трьох я поставив би на перше місце таки Семененка. Кубійовичеві перешкоджали прояви гістеричности і — тоді — сваволі, вередування, Вєтухову — риса µешефтярства — не в практичному, психологічному сенсі, я не знаю випадків спекуляції в нього і не думаю, що вони були, але він міг піддаватися комбінаційним міркуванням і йому могло бракувати вміння встановити відстань між собою і іншим. У Семененка вся манера поведінки, вся зовнішність, уся спокійна манера зверхности створювали віддаль між ним і зустрічним. Я можу уявити собі Кубійовича міністром пропаµанди, Вєтухова — міністром торгівлі або закордонних справ. Семененко надавався на ролю президента. Вєтухів не лишив по собі значних спогадів, спогади Кубійовича сірі й нецікаві, вони не підносяться понад плетиво дрібних фактів до образности і узагальнень. Семененко лишив по собі спогади, написані з блиском і синтезою. Але його «Харків, Харків...» говорить дуже мало про нього самого. Це спогади про місто, про зустрічі, про добу. Скупо тут про те, як Семененко став бурµомістром. Збираючи відомості з різних розділів, довідуємося, що Семененко був заарештований двічі, що провів у в’язницях Харкова майже три роки: від вересня 1937 року до жовтня 1940. Але спогади не згадують про те, в чому його обвинувачували, і майже не подають про те, як його допитували. З них не довідаєшся, чому його возили на допити до Києва і чому повернули до харківських тюрем, чому його випустили раз, а після другого арешту — вдруге. Не сказано, як він уникнув заслання або розстрілу. Тут я згадую про це в зв’язку з його поставою вищого. Мені важко уявити його битим і катованим, нічим серед інших людей, перетворених на ніщо. Але в ті три роки він не міг уникнути такої долі. Тільки з факту його випущення можна здогадуватися, що і тоді в ньому лишалося щось із його вищости, щось, що різнило його в очах слідчих від більшости в’язнів. Правда й те, що він був адвокат. Але чи могло це грати якунебудь ролю в ті роки суцільного беззаконня? Я не тільки не можу уявити собі Семененка серед битих і завошивлених арештантів — я не можу собі уявити його навіть неголеним. Він завжди був свіжо й досконало виголений, його комір був бездоганно чистий, краватка пов’язана ідеально посередині. Це особливо впадало в око в занапащеному Харкові воєнних часів, але воно впадало б в око в усякому оточенні, навіть якби доля привела його до президентського палацу на Єлисейських полях. При всьому тому він не був на котурнах, він говорив звичайною мовою, міг кинути жарт або лайку.