Моя авдієнція в Семененка в справі німецької транслітерації назв харківських вулиць була єдина. Принагідно я бачив його в міській управі, на вокзалі в день евакуації з Харкова в 1943 році. Я знав тільки з преси, що кілька днів свого життя Семененко таки був президентом України. За майже п’ять хвилин до капітуляції Німеччини, 12 березня 1945 року в Берліні утворився Український національний комітет. На чолі його мусів бути військовий, з цивільних на чолі були Семененко і Кубійович. Менше ніж два місяці судилося йому існувати, а діяти в тих обставинах розпаду й розкладу Німеччини майже зовсім не довелося. Семененко був твереза людина. Я певний, що він прийняв цю «почесть» не в надії на повернення до України і не в надії на перемогу Німеччини. Ніби висока, а справді смертовбивча фіктивна ця «посада» його була і могла бути тільки ствердженням українськости, чотири роки замовчуваної й топтаної німецькою владою, тільки жест демонстрації невмирущости української ідеї. Ви, німецький уряд, загинете, ти, Німеччино, підеш у руїну, ми стверджуємо Україну, незалежну від вас, нехай тільки духово.
Доля звела мене ще раз з Олександром Платоновичем у Нью-Йорку, року Божого 1960. Після Німеччини він опинився в Бразилії, звідки дістався до Америки. Я тоді був на чолі Української Академії Наук у США, що тулилася в більше ніж скромному приміщенні на 26-й вулиці в досить неприглядній дільниці міста, — а адреса в Нью-Йорку — ключ до суспільного статусу. Ми подумували про купівлю будинка. Володимир Міяковський знайшов придатний будинок і за не надто високу ціну. Але таких грошей ми не мали, і я боявся залізати в борги. Тут сталася моя з Семененком зустріч, Семененко погодився стати на чолі фундації Академії і таки переконав мене пуститися ва-банк — придбати будинок. Часом мені приписують заслугу, що я вивів Академію на тихі води, ясні зорі, як Мойсей жидів з Єгипту. В дійсності, якби не Олександер Платонович, мабуть, я б не наважився підписати договір на купівлю. Заслуга це цілком його, як його заслуга й те, що за короткий час зібрано всі гроші, виплачено борг і закріплено будинок з колонами за Академією. Але тому, що Олександер Платонович і далі хоч-не-хоч відрізнявся від нашої сіроми, вона вирушила в похід на нього, зробила його працю для Академії нестерпною для нього, і він відійшов від неї. Здається, це була його остання громадська робота. Якби він був президентом держави, може, хвилі ницости розбивалися б десь під його ногами. В його теперішньому становищі важко було триматися оподалік від смороду, і виграш був на боці малих людців. Будинок Академії стоїть скромним пам’ятником Семененкові, але ніхто не знає про його в цій справі заслуги.