Заступником Семененка в піднімецькій міській управі були М. Сліпченко і Олег Куліков. Я їх знав тільки на вигляд, хоч Куліков відіграв ролю в моєму житті під час евакуації з Харкова в лютому 1943 року, але без мого про це тоді навіть відома. У міській управі він мав репрезентувати російську меншість населення. Тільки вже геть пізніше, в Америці, зі спогадів тогочасних діячів я довідався, що росіяни (російська дворянська група) намагалися захопити пост бурµомістра в свої руки. Тоді я про це поняття не мав. Якщо це не пізніша фантазія, було б цікаво знати, як росіянам завдано поразки. Чи тут виявилася якась перевага, давана українцям у німецьких військових колах Харкова, протилежно до кіл µестапо, яке найбільше стереглося пробудження українського націоналізму? Тріюмвірат міської управи — Семененко, Сліпченко, Куліков — правдоподібно, постав унаслідок складних комбінацій і складної гри сил, можливо, в зв’язку з переворотом проти Крамаренка і розстрілом останнього, та все це тоді пройшло повз мене, я сприймав наявне як даність і не намагався бачити сутності поза поверхнями. Мені допомагав мій стало присутній комплекс другої парти. Це не було програмою, це було незалежне від свідомости, риса мого характеру, можна б назвати її інстинктом. Не інстинктом самозбереження — це не був тактичний хід, і за ним не було жадних раціональних міркувань. Просто це була норма моєї поведінки, про яку так само не думаєш, як про те, що ходиш ногами, а кусень хліба береш рукою й несеш до рота.
Із службовців управи, крім мого безпосереднього шефа Ґадзінського та почасти Семененка, я трохи ближче знав лише Оксану Линтварьову. Вона була секретаркою Семененка, з усіма функціями секретарок відповідальних осіб — доповідати про приходнів, кого пускати до кабінету, кого ні. Це вона викликала мене на консультацію про назви вулиць латинською абеткою. Один чи два швидкі погляди показали мені, що я її чимсь зацікавив більше, ніж пересічна поява. Кілька разів після того ми говорили про се, про те. Виявилося, що з її матір’ю я був до певної міри колеµою — вона працювала в науковій бібліотеці Харківського університету. За німців книгозбірня була, природно, нечинна, але вона вважалася її завідувачкою. Оксана Юр’ївна так звалася в управі. Дома вона була Ксенія Ґеорµієвна; мати її була тільки і виключно Ксенія Васільєвна Бекарюкова. Говорити по-українськи вона вміла, але звичайно не говорила. Оксана Юр’ївна мала ввійти до мого життя на яких три десятки років, і на цих сторінках вона з’явиться не раз. Та навсправжки ця історія почнеться в день евакуації з Харкова, 6 лютого 1943-го. Тут лише кілька вступних уваг, дарма що й про них я здебільша довідався пізніше.
З боку матері Оксана Юр’ївна була дикої, непогамованої татарської крови. Вона вміла кидатися на людей і вміла кидати їх. Тоді було їй коло 33 років, вона мала двох синів від двох чоловіків. Старший Лесь від Ткаля, молодший Олежка від Левка Ковальова, одного з провідних боротьбістів, колись члена Центральної Ради, пізніше в керівництві харківського свіжонародженого радіо, де вона, бувши друкаркою-секретаркою, з ним і познайомилася. Ковальова заарештовано й заслано десь 1933 року. Тікаючи від переслідувань, Оксана Юр’ївна опинилася аж у Челябінську і тільки недовго перед початком війни повернулася до Харкова. Батько її Ґеорµій Линтварьов на той час уже помер, але він жив у її пам’яті певніше й цупкіше, ніж її мати, що була з нею. Судячи з прізвища, він був українського роду, але він був беззастережно російської культури. У їхньому маєтку десь на Харківщині бували російські письменники, і найбільшою гордістю дочки були відвідини маєтку Чеховим і згадка про це в якомусь листі Чехова. Від дворянської спадщини була в Оксани Юр’ївни культура й культ російського слова, яких вона ніколи не зреклася. Але, як багатьох інших, у роки українізації її захопила нова хвиля. Не сумніваюся, що щиро, але без такої потужности, що відірвала б її від речей російських. Не тільки обидва її чоловіки, як і пізніший третій, з яким вона одружилася вже в Америці, були українці не лише з походження, але й з переконання й діяльности. «Теорію боротьби двох культур» засуджувано офіційно в двадцятих роках. Але в душі молодшої Линтварьової ця боротьба точилася кілька десятків років і, нарешті, закінчилася перемогою російської аж десь коло 1980 року. Оповідатиму про це при кожній нагоді в спогадах про дальші роки й події. Тоді, 1942—1943 року, в міській управі я про все це ще не знав, але вже бачив риси вдачі в поведінці: здатність до легкого засуду, жвавість реакцій, глузливу посмішку презирливо стиснених вуст, самовпевнений розмах густих брів, уміння зневажливо обривати співрозмовників, інтонацію «а-моє-зверху». Але до мене вона ставилася опікунчо і справді не раз мені допомагала в практичних справах. Я імпонував їй серед, може, чого іншого своєю безпорадністю в багатьох практичних справах. Зрештою, мали ми спільні риси і в передреволюційному суспільному статусі, хоч вона була з маєткового, а я з службового дворянства.