Крім міської управи, в піднімецькому Харкові діяли ще управи поодиноких районів міста і, розгорнувшися з первісного відділу міської управи в окрему одиницю, обласна земельна управа — найпридатніша установа, бо через неї йшли до міста ті скупі харчі, що їх можна було видобути з сіл. Але я з тими установами контакту не мав, а голову земельної управи Михайла Вєтухова вперше зустрів чи не в день евакуації. Але створилася в Харкові ще одна інституція, вже не адміністративного, а суто громадського характеру — «Просвіта». Ті інші установи творилися як прибудівлі до німецької військової влади — «Просвіта» виникла як щось окреме. Міські управи були в усіх окупованих німцями містах — харківська «Просвіта» була унікальна. Принаймні до мене не дійшли чутки про «Просвіти» в інших місцевостях. Може викликати здивовання, що саме в Харкові, де діяв і писав Микола Хвильовий, що так злісно глузував з «Просвіт», мовляв, перед Україною вибір — або Европа, або «Просвіта», — в Харкові, де і традиція старої «Просвіти» не була сильною, постала організація під такою назвою. Але тут саме випинається характеристичний факт: засновниками «Просвіти», як і керівниками післякрамаренківської управи, були не ті, хто виріс уже в пореволюційні, радянські роки, — як я і люди мого покоління, — а недознищені діячі років Визвольних змагань. У міській управі це був Семененко. «Просвіту» створив Василь Дубровський. За обома стояв Володимир Доленко. Це люди народжені в вісімдесятих — дев’яностих роках минулого століття, люди, що активно діяли в роках 1917—1920. Додам ще Олександра Івановича Попова, що став тепер душею відродженої Української Автокефальної Церкви. Люди мого покоління розучилися бути організаторами, з них виховано виконавців. Вони звикли вже до того, що інші організують, що директиви «спускають» згори. Недобитки попереднього покоління пройшли всі через ув’язнення (тоді кари не були ще такі люті, здебільшого ці люди потрапляли до тюрми в другій половині двадцятих років, діставали п’ять, рідко десять років, але потім дехто уникнув повторного арешту й зацілів), але вони не втратили здатности до ініціятиви й самостійної діяльности. Тепер вони ставали на чолі нових інституцій не лише тому, що були здібні — здібні люди були й серед пізнішого покоління, — а тому, що знали з власного досвіду інший світ, світ відповідальности людини за себе і за своїх однодумців.
«Просвіта» не була ні заборонена, ні дозволена. Якби Харків дочекався німецької цивільної влади, її б заборонили, і не знати, яка доля чекала б організаторів і вчасників. Але ця проблема для мене тоді не стояла. Я був певний, що, коли організація існує, значить, має дозвіл. Але Василь Васильович Дубровський з досвідом давніх років і потім заслання знав, що бувають часи, коли право не дають, а беруть. Він став організатором харківської «Просвіти». У голодному, замерзлому Харкові набрала «Просвіта» своєрідних рис. Мала б вона бути освітнім центром. До певної міри вона й була. Але книгозбірні вона не мала, і в тих обставинах не було змоги її розбудовувати. Часом потрапляли з заходу поодинокі брошури, летючки, попит на них був величезний. Звідкись прийшли на продаж великого розміру портрети на папері українських державних діячів. Я купив Михайла Грушевського, Петлюру, Мазепу — і був це справді день щастя, коли я розвісив їх на стінах нашої кімнати і «Саламандрі». Була в «Просвіті» панахида пам’яті Петлюри, але без промов. Промови, одначе, були в день роковин актів державности 1918 року. У «Просвіті» я вперше в житті почув спів «Ще не вмерла Україна», і серце мені заходилося в припливі щастя.