Але в тогочасних обставинах «Просвіта» мусіла взяти на себе турботу про втримання своїх членів при житті. Ніколи не спромоглася вона забезпечити їх харчем. Але раз-по-раз щось перепадало і тоді розподілялося між членами. Перепадало від Земельної управи, яку очолював Михайло Вєтухів, а то довозили щось від місцевих управ сільських районів, таких, як Мерефа або Валки. У найгіршу першу зиму найчастіше був це продукт, що його в нормальні часи люди не їдять, — кляйстер з казеїну, пишно-бучно називаний киселем, пізніше траплялися поставки крупів і навіть — винятково — борошна. Мені «Просвіта» врятувала життя мішком соняшникового насіння. Це було в тій другій, найгіршій половині першої зими, коли я ще праці не мав жадної, а «Нова Україна» не друкувала мене за небажання слухатися наказу писати не «большевицький», а «жидо-большевицький». Я вже зовсім був охляв, подорож з Римарської на Садово-Куликівську, де містилася «Просвіта», ставала для мене проблемою. Я думаю, що без того соняшникового насіння я б не вижив.
Восени 1942 року я дістав у «Просвіті» викладовську працю. Це було вперше після кінця університетських лекцій у червні 1941 року, п’ятнадцятимісячна перерва. І було це, поза всяким сумнівом, дією нелеµальною, бо шкільництво в Харкові було під забороною, а на вищому від початкової школи рівні — й поготів. Молодики віку вищих кляс десятирічки мусіли байдикувати й лишатися без освіти. Більшість з них влада вивозила на працю до Німеччини, але були такі, що змогли викрутитися, переважно діти людей, причетних до адміністрації. Мені доручили викладати їм українську мову, і це були щасливі години для мене, а, либонь, і для декого з них. Довго це не тривало — фронт заламався під Сталінµрадом, місто було повне італійських вояків, що в подертих шинелях, брудні, відкривши фронт червоним (хто знає, як би похід німців на Волгу закінчився, якби не цей героїчний учинок італійського союзника, — тепер радянські джерела про це не згадують, усе приписане героїзмові радянського війська), давали лататиґ пішечком по морозу від Поволжя до Альп і кричали «Гітлер капут», «війна кінець». Може, зо два місяці тільки й потривало наше навчання. Було тих моїх учнів з півтора десятка. Декого я від того часу забув, декого нагадала не так наука, як їхня трагічна смерть незабаром, — Славко Міщенко, Тарас Соловей зовсім ще хлопчаками незабаром загинули в обороні Галичини під Бродами, хто знав тоді, що їм судилося жити менше, ніж два роки. З деким я геть пізніше зустрівся в Америці — два брати Валентин і Тарас Кохни, а ще з одним з найздібніших — сином Олександра Івановича Попова, чорнявим і тендітним Юрком, що в Америці, розчарований, відійшов від життя, постригшися в ченці, і за кілька років і зовсім покинув цей грішний світ. Всеволод (Сєва) Герасимувич, найнаполегливіший з усіх у своїх питаннях до мене, пробив собі дорогу до високої освіти, що в медичній професії нелегко в Америці, але теж помер ще не старим. Моїм улюбленцем був Євген Гаран, що пробував себе в легких фейлетонах-нарисах, коротких, стислих, іронічних і пуантованих, але не мав ні впертости, ні, мабуть, і умов в Австралії, щоб стати в літературі й журналістиці не дилетантом, а майстром. Так чи так, тоді все це було молоде, повне надій і життьової сили, викладати їм було приємно і з обох боків щиро й дружньо, хоч сам курс був шкільного типу і не міг бути дуже ориµінальним.
Світ дорослих, що гуртувався навколо «Просвіти» або навіть творив її, був нею, — ясна річ, не міг бути таким до задерикуватости повним життя, але він був, може, за засадою contra spem spero теж оптимістичним, повним горіння і нечуваної щирости. Німецький гніт не міг не відчуватися, але це був гніт збоку. Ясний був вододіл — ми і вони, і цівони були чужа й стороння сила. Не вимагалося вдавати, що ми — частина його, не треба було кривити душею, грати в «нашість» — може, найгірша риса радянської системи. І люди ці були відмінні від тих, з ким життя зводило перед тим у стінах університету чи УКІЖу, і навіть ті малі числом, що були знайомі звідти, тут поводилися інакше і справді були інакші. Таким був Юрій Гаврилович Блохин-Бойко, давніше мій колеµа з УКІЖу, історик української літератури. Таким був і Павло Йосипович Петренко, якого я, правда, перед тим не знав, бо його заарештували й заслали перед початком моєї високошкільної кар’єри, але з такої самої українознавчо-літературної верстви інтеліµенції. Наші шляхи були близькі, але не однакові перед «Просвітою», а стали ще відміннішими після неї. Належачи до старшого дещо покоління, вони обидва зазнали переслідувань, від яких мене вберегла війна: Бойка звільняли з праці й літепло відновляли, Петренко побував і на засланні. Не збігалися й темпераменти. Блохин був посидющіший, Петренко більш творчий і ориµінальний. Його книжки про Квітку-Основ’яненка й Марка Вовчка були, як на радянські умови, вдумливі і вільні від трафарету. Після «Просвіти» Бойко йшов разом з націоналістичним рухом в його так званому мельниківському відламі, і явища літератури трактував у досить ортордоксальному дусі. Він просунувся на керівні позиції в еміµраційній так званій політиці, а в науці зумів посісти певні позиції в німецькому університетському естаблішменті, хоч серед німецьких науковців не користався високим авторитетом. Поскільки мої позиції були далекі від ортодоксально-націоналістичних, раз йому навіть довелося виступити проти мене (в зв’язку з творчістю Олени Теліги), але особисті стосунки наші від цього не перервалися. Не так пішов Петренко. Його самостійне й дещо бунтарське мислення не дозволило йому пристати до жадного еміµраційного політичного угруповання, а надто націоналістичного. Я, в мої львівські роки, зазнав впливів донцовської ідеології. Особливо це позначилося на моїй статті про Юрія Клена, який і сам писав у тому ж дусі, сказати б, «вісниківства». Павло Йосипович прислав мені нищівного листа, і я визнав йому повну рацію. До мене не раз потому зверталися, просячи дозволу передрукувати статтю, але я цього не давав. Петренкова критика моєї статті била ще й в іншу точку: проти критики, що надто ототожнює себе з її об’єктом, з розгляданим письменником. Та це вже діялося довго після Харкова і після кінця війни. Тоді й сам Павло Йосипович видав свою останню книжку, про Миколу Хвильового: «Трагедія Миколи Хвильового». Вийшла вона під псевдонімомЯ. Ган, не знаю, чи з уваги на політичну ситуацію в окупованій Німеччині, де нишпорили радянські репатріятори, чи тому, що вже тоді автор не мав охоти виступати як один з діячів еміµрації. Опинившися в Америці, в далекому від культури Міннеаполісі, Петренко остаточно відійшов від будь-якої діяльности, його апатія невдовзі поширилася з еміµраційних справ на життя взагалі. Це не був активний, войовничий песимізм, що пропаµує сам себе, мабуть, це не була філософія, а просто втома від того, що російський поет назвав«жизни мышья беготня». Він і листи перестав писати, а може, й читати. Це було в нього ніби друге заслання, перше він відбув 1934—1939-го в Ухт-Печорському таборі лісорубом. Тільки перше було примусове, а друге наче добровільне. Тільки чи справді зовсім добровільне? Його смерть прийшла не скоро, але для його колишніх друзів перехід від нидіння в апатії до смерти здався непомітним і природним. А пройшов він, як оповідали свідки, через — ніби символічно — стадію параліча, коли родині важко було підіймати чи перевертати обважніле тіло. Хто скаже, чий шлях — Блохина чи Петренка — був виправданіший?