У «Просвіті» Блохин і Петренко були гостями, я був теж гостем, хоч і частішим. За короткий відрізок часу від ранку до поліційної години там зустрічалося чимало гостей. Це був загальноміський клюб, для багатьох принадніший від власного дому. Точилися розмови, обмін новинами, скарги на тягар воєнного та ще й прифронтового життя, відбувалися сподівані й несподівані зустрічі, сперечання на літературні й світоглядні теми. Кожний був там у гостях і знав, що гості вітані. Хоч харчі були дозарізу потрібні, не вони були головною принадою. З гостей згадаю ще часту — Платоніду Володимирівну Хоткевич, давніше дружину Гната Хоткевича. Із сліпучо чорним волоссям і такими ж очима, слідами, може, ще недавньої краси, вона кидалася на кожного, з ким могла говорити, особливо про Гната Мартиновича. Вона хотіла б довідатися, чи він ще живий, чи загинув на засланні. Ми знали про це рівно стільки, як вона, — себто нічого, — але це не перешкоджало їй знов і знов відкривати цю тему. У своїх пізніших мандрах на Захід вона, як і Зінаїда Троян, але пізніше, дісталася до Праги, але не далі. Сімдесяті роки застали її на Україні, на праці в літературно-меморіяльному музеї на Гуцульщині, в Криворівні. Там вона і померла 1976 року. Як минуло її життя між харківською «Просвітою» й Криворівнею, не знаю. Покутувала вона свої просвітянські гріхи слідами Гната Мартиновича чи одразу подаровано їх їй по війні?