Від вересня 1942 року в Харкові з’явилася ще одна людина, яка не ходила ні до кого, а люди йшли до неї. Це був Віктор Петров, археолог, етнограф, історик літератури, зокрема кулішознавець, знавець того самого Пантелеймона Куліша, що в офіційному радянському курсі історії літератури вважався основоположником буржуазного письменства. Поза всім тим, Петров був також белетристом В. Домонтовичем, усі твори якого були в Радянському Союзі вилучені. Але ця особа була зовсім не подібна до Доленка, в українське й загальне життя Харкова вона не втручалася, і ходили до неї не люди різних професій, а тільки люди слова — письменники, потенційні письменники й науковці. Віктор Платонович прибув у німецькій військовій уніформі у складі відділу літератури військової пропаµанди, його завданням було поставити й редаµувати літературно-науковий журнал для українців, що дістав «сільську» (адже українців готували до майбутньої ролі сільськогосподарських робітників!) назву «Український засів». Перед тим Петров був у Кременчуці, від червня 1942 року, і це саме там він почав готувати перше число журналу. Воно вийшло в жовтні, слідом за ним з’явилося друге; третє друкувалося вже в час післясталінградського відступу німців, і ввесь його наклад був знищений при наближенні фронту. Вдалося врятувати два примірники цього числа, але я тоді їх не бачив і не знав нікого, хто бачив би їх. «Український засів» мав бути традиційним «товстим журналом», але дуже товстими ці числа не були. Мали вони щось із 60 сторінок кожне, зміст їх був досить строкатий. Але для людей, зголоднілих на літературне слово, поява журналу була подією. Журнал видрукував кілька перед тим непублікованих творів знищених письменників, зокрема Григорія Косинки і Євгена Плужника. Петров через німецьку військову пошту діставав дещо з еміµрантських видань Центральної Европи і популяризував їх, даючи місцевим авторам на рецензію або на реферування. Усі ці видання цінилися на вагу золота, і навіть зовсім другорядні були рецензовані, популяризовані. Я, приміром, дістав на рецензію недоладно-примітивний кишеньковий німецько-український словник Ганни Наконечної. Пізніше Петров доручив мені зреферувати статтю Павла Зайцева «Як творив Шевченко-поет». Журнал став центром притягання всіх тих нечисленних літературних і наукових сил, що лишилися по західний бік фронту. У ньому друкувалися Олекса Веретенченко, Дмитро Ніценко, після довгих років вимушеного мовчання відродився В. Домонтович. Появив журнал і декого з молодих дебютантів, як от Леоніда Полтаву, Василя Борового. Четверте і останнє число журналу вийшло вже після евакуації Харкова, здається, в Кіровограді. Журнал посоліднішав за цей час, це стосімдесятисторінкове число вже і обсягом, і змістом наближалося до ідеалу «товстого журналу», Петрову пощастило створити культурне чудо.
Я знав і перед тим Віктора Петрова як видатного науковця, але вперше зустрівся з ним тепер. Звів нас Іван Костюк. Про нього я вже згадував, оповідаючи, як у другій німецькій окупації Харкова (березень — серпень 1943 року) він відвідав спустошену мою квартиру в «Саламандрі», знайшов на підлозі серед мотлоху альбоми з родинними фотографіями і врятував деякі для мене, передавши їх мені у Львові. Іван-Юрій Костюк був своєрідна особа. Галичанин, він був «зондерфюрером» у німецькому військовому відділі пропаµанди. Не знаю, як він туди дістався, — чи спершу в ролі перекладача, чи, може, як особа справді або уявно німецького родоводу. Його український патріотизм не підлягає сумніву. В межах леµальних і військових можливостей він багато зробив, щоб знаходити й підтримувати розкиданих і розгублених людей з української інтеліµенції. Багато з того, що він робив, лишалося невідомим, бо він формально був зв’язаний приписами військової дисципліни, поза рамки яких він раз-у-раз виходив. З українських місцевостей він висилав систематично кореспонденції до «Краківських вістей». Вони відзначалися великою точністю, в сумі вони дають дорогоцінний і багатий фактичний матеріял про багато проявів українського життя під німецькою окупацією, з літературного погляду вони неймовірно сірі й нудні. Його ставлення до того, що він бачив на Україні на схід від Галичини, було типове для багатьох галичан: з одного боку — захоплення «Великою Україною», з другого — зневага до примітивізму місцевого життя. Тут усе бралося на карб. Пригадую, як він глузував з того, що в Харкові телефонні дроти вздовж вулиць були протягнені в повітрі на стовпах. Для мене це був природний і єдиний можливий спосіб.