Петров працював у приміщенні німецької Пропаµанди. Було це на Павлівському майдані, у споруді, що за радянських часів була Селянським будинком, свого роду дешевим готелем. Де він жив, я не знаю, — він ніколи нікого до себе не запрошував. Костюк пише, що спершу він мав кімнату там таки, а потім дістав свою кімнату«як і інші цивільні співробітники відділу, на приватній квартирі в околиці вул. Сумської». Це була й моя околиця, але на вулиці я його ніколи не зустрічав. Природна річ, ніколи його не бувало в «Просвіті» — це не личило німецькому співробітникові в уніформі. У «сельбудинку», скільки пригадую, Петров не мав свого окремого кабінету, там дуже часто товклися різні німці з тієї ж таки пропаµанди. До цієї кімнати заходили до Петрова різні автори або й потенційні автори, але це не був клюб типу «Просвіти», і, покінчивши свою справу, людина відходила. Все таки довелося зустріти там кілька людей, що їх перед тим я не знав.
Там уперше я зустрів молодого поета Олексу Веретенченка, якого перед тим знав переважно з нападів на нього радянської критики, що обвинувачувала його в занепадницьких і розкладових настроях. Він показався дуже порядним і зовсім не «розкладовим» хлопцем, що просто почасти був щирим у своїй поезії і, нормально, часом був у сумному настрої, а почасти виріс як поет у традиції Сосюри, якого теж усе його життя нищили критичні ортодокси. Запав мені в пам’ять Василь Боровий. Цей був ще зовсім хлопчисько, було йому 16 років, його вірші в «Українському засіві», напевне, були його дебютом. Були вони початківські, але вражали почуттям слова і щирістю, дарма що першим з них був «Шлях до перемог. Посвята німецькій армії», яка тоді, восени 1942 року, ледве вже могла бути щирою. Під час евакуації я приглядався до пасажирів евакуаційного поїзда, але цього неймовірно білявого, блакитноокого хлопчака серед них не було. (Не бувало його ніколи і в «Просвіті».) Я подумав тоді, що він лишився на вірну загибель. Яке ж було моє здивування, коли я знайшов його в довіднику «Письменники радянської України», Київ, 1970. Про роки німецької окупації Харкова згадки там нема, а про дальші читаємо:«В 1944 р. працював у військовій залізничній частині, а з 1946 р. — в тресті ЈПромшахтобуд“» у Харкові, далі — згадка про навчання в гірничому технікумі в... Норільську, себто в сибірському заполяр’ї. Курс у технікумі триває два-три роки. Закінчив його Боровий 1952 року. Між 1946 і 1950 роком у цій біографії зяє порожнеча. Перший збірник Борового вийшов аж 1961 року. Чи означає тут сказане і тут не сказане, що найкращими роками молодости Боровий покутував свій дебют в Українському засіві“ і посвяту свого вірша німецькому війську? У офіційному довіднику дебютом Борового подають «Україну» 1944 року. Ні, дебют його напевне був не там і не той.
Більшість моїх писань в «Українському засіві» були підказані Петровим. Він давав мені ті друки, що продиралися з еміµрації чи Галичини, я їх оцінював або переказував. Про перші з них уже була тут згадка. Більшою статтею були мої уваги про працю Євгена Пеленського «Шевченко-клясик», моя полеміка з автором. Цілком самостійною була стаття «Принципи етимології», в своїй основі моя семінарійна праця для аспірантського семінару Булаховського. Але вона була вміщена в знищеному третьому числі, і я її друкованої не дістав. Поза тим, утрата це невелика, бо висловлював я в ній речі досить поверхові і учнівські, на підставі словників Бернекера й Преображенського. Мені тоді здавалося, що цими словниками можливості етимологізування були вичерпані. Революціонізування етимології й цілковитої її перебудови, фактичної й методологічної, яка сталася в середині сімдесятих років у працях Трубачова, Славського, Конечного, я не передбачив і нічим до неї не спричинився.
Для наукової праці в піднімецькі часи не було умов. Бібліотеки тоді, правда, не були знищені, але вони не функціонували, про нову наукову літературу не могло бути й мови. Зимою пальці не писали й чорнило замерзало. Вечорами не було світла. Дні йшли на здобування харчів або принагідний заробіток. Я почав писати вірші. Вони давали змогу занотувати дещо з переживань і настроїв, не вимагали довгої зосередженої роботи, хоч я не писав просто з надхнення, wie der Vogel singt, а обробляв їх досить старанно. Вірші мої того часу літературної вартости не мають, хоч Петров і друкував їх у своєму журналі. Вони зіпсовані літературними наслідуваннями. Коли я пізніше, у Львові, прочитав дещо з них Юркові Лавріненкові, він висміяв їх, зацитувавши Семенка:«Мені було так нудно, ніби Олесь, Вороний і Чупринка зійшлися докупи». Але в них було більше Бажана, ніж цих трьох, і в солодке сосюрення вони ніяк не вкладалися, чим я дуже тішуся. Якщо це була графоманія, то не сільська, а міська. Вірші були моєю душевною потребою й потіхою аж до 1946 року. Хоч про війну в них не було багато, їх породила війна — неможливість знайти інший вислів себе, систематично працювати розумово. Настрої в мене тоді були, поза особистим, дуже українсько-патріотичні, і це теж шкодило моїм першим спробам пера. Серед пізніших віршів, 1944—1946 років, деякі могли б надаватися до друку. Ніякі не прокладали нових шляхів у поезії, хоч натяки на це були в тих кращих, пізніших.