Крім ориµінальних віршів, я робив поетичні переклади, головно з німецьких поетів, почасти французьких і російських. Моїми авторами були пізні романтики Айхендорф і Ленав, з пізніших Рільке й Ґеорµе, Ріхард Біллінµер і Ґергардт Шуман; Беранже, неминучий Бодлер і Ґійом Аполлінер; Блок і Ґумільов; був, нарешті, і чех Ян Махар. Вибір ориµіналів не завжди був моїм вибором. Часто він диктувався тим, що було приступне. Як і ориµінальні поезії (такими ориµінальними велика частина їх не була!), мої віршовані переклади забирали мене на кілька хвилин чи годин з неутульного навколишнього світу до іншого, кращого. У цьому була їхня біографічна функція. Поетом я ніколи не був, і з налагодженням життя по війні мої кастальські джерела швидко пересохли.
Як свідчення недолугости цих віршів і як документ настроїв тих п’ятнадцятьох місяців у Харкові — ось віршилище, що зветься «Шляхи» і що постало з вражень моєї засніженої пішої мандрівки в пошуку харчів — у напрямі Люботин — Богодухів:
Тільки білі разки на стовпах для розрад.
Він мовчанням навчає усіх говірких.
Так в обставинах абсолютної непевности не тільки завтрішнього дня, а навіть наступної години встановлювався, наладнувався триб мого життя в піднімецькому Харкові: синекура міської управи, розрада «Просвіти», принагідні візити до Миколи Оглоблина в «Новій Україні» і до Віктора Петрова в «Українському засіві», принагідне занурення в приємність скласти вірш, незалежно від його мистецької безвартісности, ніякої наукової праці, і найбільше часу, присвяченого здобуванню води, харчу, палива.
Були серед моїх знайомих такі, що не працювали в міській управі, ані не вчащали до «Просвіти». Вони уникали суто українських закладів. Дехто волів бути на праці безпосередньо в німців. Десь так влаштувався мій офіційний опонент з оборони моєї дисертації Олекса Парадиський. Володимир Державин, що колись приходив на семінар аспірантів Булаховського, тепер був перекладачем при пожежній команді. Дехто ніби ніде не працював і в «Просвіті» не бував, але якось існував, може, через зв’язки з селом. Не думаю, що десь працював Сергій Пилипович Левченко, мій супутник у передокупаційній подорожі до Красного Лиману. Не думаю, що десь працювала друга гостя семінару Булаховського Людмила Антонівна Курилова, дружина заарештованого й засланого більшовиками Миколи Перегінця, що теж приходив на семінар. З того, що вона лишилася після повернення радянців і не тільки не була заарештована, а навіть дістала дозвіл переїхати ще перед кінцем війни до Львова, можна здогадуватися, що вона виконувала якісь послуги радянському режимові. Безперечно стосується це до другої моєї колеµи — цим разом з УКІЖу — Іни Якимівни Журби, що про зустріч з нею в перші дні лютого 1943 року я тут уже згадував. Треба додати, що дехто з тих, хто уникав українських осередків, не цурався співпраці в «Українському засіві», це був журнал, видаваний безпосередньо німецькою військовою інституцією. Людмила Курилова вмістила там поезію пам’яті Миколи Зерова (під псевдонімом Л. Мідіч), Володимир Державин — статтю про Ол. Корнійчука. Мабуть, відігравали свою ролю тут і стосунки з Віктором Петровим, довір’я до нього, що були започатковані ще в двадцятих, на початку тридцятих років.
На 1942 рік припадають спроби наладнати театральне життя в місті. Приміщення і драми, колись Синельникова, потім «Березоля», і приміщення старої опери вийшли з оргії руйнування міста в жовтні 1941 року неушкоджені. Було де грати, але не було кому. Скільки можу відновити в пам’яті, відродження опери обмежилося на одній виставі «Тоски». За драму взявся ближче мені невідомий чоловік, що або звався Кривенко, а тепер називався Кривуцький — в обох випадках Володимир, або навпаки. Був він, здається, з галичан і дуже енерµійний і спритний ділок. Дістати від німців дозвіл на вистави, перевірити приміщення, щоб упевнитися, що там не закладено міни, зібрати таку-сяку, хоч невелику трупу (де, здається, єдиною професійною акторкою була його дружина Бранка, зоря не першої величини. З досвідченіших акторів у Харкові була ще Ніна Горленко, але не пригадую її в театрі Кривенка-Кривуцького), а далі треба було знайти репертуар. Совєтські п’єси не йшли в рахубу, українські патріотичні не були можливі, треба було знаходити речі невтральні, більш-менш безідейні, суто розвагові. Пригадую виставу «Рожевого павутиння» Якова Мамонтова, кажуть мені, що грали ще «Марусю Богуславку», але я такого не пригадую. Крім ідеологічних міркувань, важили ще практичні — вистави мусіли бути з небагатьма акторами і в простих декораціях, тих, що їх можна було знайти в приміщенні театру з минулих діб. Усе таки на безриб’ї й рак риба, і було приємно побачити «Рожеве павутиння» в випадкових декораціях і костюмах (що Бог послав) і майже без режисерської руки. Кривенко-Кривуцький заслуговує на згадку як доказ живучости українського театру. До мене як потенційного рецензента він ставився добре, пригадую, як він мене переймав у коридорі поза льожами і переконував у перспективності його театру в Харкові, але якось мені не навіював довір’я, може, через його циганське обличчя й промітні чорні очі й непевну посмішку. А в перспективність будь-чого в піднімецькому Харкові я тоді вже не вірив.