Тож киньмо прощальний погляд на місто моєї молодости в ті похмурі дні. Для мене від часу приходу німців воно було разюче скулене. Мої маршрути були обмежені, як тільки можна, в голодному й страшному тепер місті не було ні сил, ні бажання блукати поза межами конче потрібного, притаманний мені перед тим і після того Wanderlust катастрофічно зник. Мої маршрути скупчилися на просторі між початком Садово-Куликівської на сході і Благовіщенським базаром на заході, відстань менше кілометра, між Басейною на півночі і Павлівським майданом на півдні. На Садово-Куликівській містилася «Просвіта», коло Басейної німецька командантура, куди я носив на затвердження печатки, на Павлівському майдані редакція «Українського засіву». Я не думаю, щоб я хоч раз був за ці півтора року, скажімо, на Катеринославській або на Московській, не кажучи вже про дальші околиці.
Не було на дальші маршрути сил і настрою, і було це, зрештою, небезпечне. Коли десь траплялася акція червоного підпілля, німці відповідали на це репресіями проти цивільної людности, де жертвами були випадкові люди, зовсім до події не причетні. Пригадую, раз я йшов Театральним майданом, щоб завернути на Пушкінську в дорозі до «Просвіти». Випадково, досягши Пушкінської, я перейшов на другий бік. Тільки тоді я побачив, що це врятувало мені життя. З другого, західного боку вулиці німецькі салдати хапали всіх перехожих чоловіків і тут таки вішали на ліхтарях. За що це була відплата, я не знав, і, либонь, ті, схоплені, теж не знали. Зрештою, перше повішення я бачив таки в перший день приходу німців, коли Харків був ще в святковому настрої. Люди радісно прогулювалися Сумською вулицею, коли на будинку обкому партії вивели на балькон людину й повісили, почепивши на груди напис «Партизан».
Від 1942 року людей, особливо на базарах, хапали також на вивіз на працю до Німеччини. Я тоді, правда, вже мав посвідку, що працюю в Міській управі, і від університету, але новітні людолови не завжди зважали на будь-які документи, бо треба їм було виконати наказ — знайти встановлену кількість осіб, що горіли бажанням працювати на шахтах і заводах Німеччини задля перемоги славного німецького війська.
Зрештою, самі краєвиди Харкова, руїни й згарища, бездахі й безвіконні будинки, ніколи ніким не прибирані вулиці з мертвими вагонами трамваю і без освітлення не викликали волоцюжного чи гуляльного настрою. Зимою до цього додавалися снігові кучугури і зрадливі зльодоватілі ожеледі...
Коли говорити про смерті, заподіяні німцями, і смерті, спричинені голодом, не треба забути й про смерті, що уражали самих німців. Вони зробили малий цвинтар своїх перед фасадом будинку Педагогічного інституту на Сумській, повз який я проходив щотижня в своєму маршруті від міської управи до німецької командантури. Кілька могил, може, два десятки, з дерев’яними хрестами, на хрестах дощечки з іменами, на деяких ордени, що їх дістали ці загиблі. Я знав офіційне радянське гасло «Забий німця!», і воно вражало мене своїм безглуздим, нелюдським садизмом. Тепер мене дивувало, що німці не тільки не приховували свої жертви, а навіть ніби виставляли їх на показ, чужим і своїм. Звичайно, німецьке військо принесло на Україну смерть і здичавіння, але скільки з тих забитих справді хотіли цього, а скільки з них були вкинені в жахливу машину війни і в ній знищені без своєї на те волі й бажання! Я ніколи не бував перед тим на Заході, але я міг уявити собі, яким шоком було для німецького вояка опинитися в примітивних умовах Сходу Европи, ще примітивніших в умовах війни й руїни (не дурно одним з перших учинків німців було розмежування туалетів — одні для місцевих, другіnur fьr Deutsche!), до того ж неприготовані на зиму, без шинель і теплого одягу, в своїх куцих зеленкавих мундирах на лютому морозі, в умовах збройного конфлікту з живим і нещадним бар’єром ворожого людського м’яса! У сенсі фронту і фронтових дій я бувau-dessus de la mкlйe, і кожного разу, минаючи німецький військовий цвинтарик, я відчував біль і докір сумління. Не знаю, чи, відступаючи, німці вивезли тіла своїх похованих, чи лишили, і радянський бульдозер зрівняв їх з землею. Фактом, одначе, є, що принаймні своїх загиблих німці вшановували більше, ніж радянці своїх, які були для них тільки падлом. Це вже пізніше будували пам’ятники невідомому салдатові.