І останній образок з піднімецького Харкова, моя розмова з німецьким салдатом, одна з дуже нечисленних. Він питає про умови життя в Радянській імперії. І я відповідаю, ніби наївно:
— Жахливі. Ми не мали жадної змоги одверто висловити прилюдно свої погляди!
Я вже знав тоді, як стояла справа з волею слова в Німеччині, тим більше в війську. Це мій скромний внесок у антинімецьку пропаµанду. Але я критий: я ж кажу про радянські обставини.
І от дата 6 лютого. 1943 рік. Офіційно проголошено евакуацію міста. У міській управі мені дають двомовну посвідку про те, що я співробітник управи. Українська половина з підписом Семененка, німецька — мені невідомого д-ра Ромпеля. В університеті процедура ще простіша — я дістав порожній блянк з підписом ректора Хоми Рябоконя, можу вписати туди що завгодно. Звичайно, значення обох папірчиків мінімальне. Треба з’явитися на вокзалі, поїзд буде о такій годині. Речей не може бути більше, ніж скільки особа може понести. Прощай, Харкове, прощайте, ліжка й шафи, що стали нашими, можливо, перед моїм народженням — це їх привіз із Польщі на початку першої світової війни денщик Терентій, мій великий письмовий стіл, придбаний уже пізно, коли я дістав другу кімнату на Чорноглазівській, бо в старій на Римарській для нього не було місця. Тут готувалися мої курси, писалася дисертація й пізніші статті, прощайте, портрети Мазепи, Грушевського, Петлюри — тепер їх здеруть із стіни, як вибуховий матеріял. Де і що буде завтра й потім, — чи вони будуть взагалі? Минули двадцять вісім — двадцять вісім! — років у Харкові, роки географічної стабільности при політичній мінливості, тепер починалися інші — спроба політичної стабільности ціною мандрів, ціною територіяльних змін. Ця політична стабільність з дуже широкими межами — будь-що, крім радянського.
Але того дня не було часу на будь-які міркування загального характеру. Думати треба було про пакування й про те, як дістатися до вокзалу. Що взяти з собою, що покинути? Першість мали теплі речі, була зима, не така люта, як попереднього року, але добра зима північно-східньої України. Мінімум одягу й білизни. Найважливіші рукописи, але не архів листів і дитячих моїх поезій. Про книжки не могло бути й мови — на цей час я мав уже дуже порядну книгозбірню. Я взяв тільки три — німецький словник, правописний словник Голоскевича і етимологічний Преображенського. Один — для практичних потреб, другий — якщо доведеться десь бути редактором мови, третій — якщо десь потраплю на наукову працю. Усі альбоми фотографій лишилися на загибель. Минуле підлягало запереченню, його, крім документів, не було.
Проте два предмети вкладалися в суворий добір конечно потрібних речей і в той же час давали невеличке сантиментальне вдоволення. З нами їхали мала ватяна синя ковдра і емальовий кухлик. Ковдру, як оповідала мати, купили, коли я мав народитися, і вона була моєю першою ковдрою на цьому тоді, здавалося, такому утульному світі. Тоді ж купили й емальовий кухлик — маля не могло його розбити, вронивши. Під емаллю малюнок: маля в колисці під, так, малою ватяною ковдрою, тільки не синьою, а біло-червоною, коло дитини в колисці молода мати чи старша сестра в кокетному солом’яному капелюшку, прикрашеному квітами, далі загорожа й деревце, — видно, прихатній садок, — така собі пасторальна ідилія, які могли ще існувати в 1908 році, але і тоді радше в ілюстраціях з німецьких родинних журнальчиків. Ці дві речі і тільки вони ще й тепер зі мною. Ковдерка в умовах воєнних мандрів геть пошарпалася, але мати її старанно залатала незадовго до своєї смерти. Кухлик має оббиті краї, емаль злізла й з денця, є невелика дірочка. Але я їх бережу, ці дві речі, в них ніби вся моя біографія, від народження, через поневіряння в воєнній і повоєнній Европі аж до спроби нової стабілізації в Америці.
Про дальшу долю моїх покинених книжок і фотографій — решта мене менше цікавила — я вже оповідав. За короткий час першої тоді радянської окупації повернений радянський режим знайшов час, щоб вивезти мої книжки. У сховищі бібліотеки ім. Короленка, кажуть, в них влучила бомба, й вони згоріли. Пішов з димом мій Грушевський, яким мені дорікав мій енкаведівський слідчий, а разом з тим мій Єфремов і багато інших речей, що їх уже тоді годі було купити. На порох перетворилася моя збірка російських видань доби романтизму — тридцятих і сорокових років минулого століття, які купував мені в Ленінµраді Миша Бармас і на підставі якої Булаховський писав свою історію російської літературної мови. Спопеліли українські й російські клясики. Альбоми з фотографіями знайшов на підлозі, серед хаосу розкиданих паперів, Іван-Юрій Костюк і дещо з того привіз мені до Львова. Малі клапті минулого, вирвані з небуття.