Найтяжчою проблемою було — як дістатися на вокзал. Було це добрих два кілометри засніженими й безлюдними вулицями. З речами, хай небагатьма, я не міг туди дістатися пішки. Ще менше було це можливе для матері, було їй 75 років. Публічного транспорту не існувало. Спасибі сусідові Гуржеєві. Був він росіянин, був він член партії, і не знаю, чи він лишився під німцями з власного бажання чи на підпільну працю, не знаю його дальшої долі вже під совєтами або під час другої німецької окупації, але це він знайшов для нас — мене з матір’ю — нечувана тоді річ — традиційного харківськогованькб, може, останнього з породи. Той здер несамовиті гроші, але до вокзалу довіз.
Кажу — вокзалу. Але ніякого вокзалу не було. Я вже казав тут, що в своїх походах по Харкову не бував у районі Катеринославської, довгої вулиці, що веде до вокзалу. Я не бачив там того дня, коли, за оповідями, німці прикрасили були кожний ліхтар повішеним, не доходив я й поготів до станції. І ось моє останнє враження з Харкова — після їзди Чоботарською безлюдною вулицею — не-вокзал. Нічого. Я добре його пам’ятав, звідти починалися всі мої подорожі — до Києва, Полтави, Москви, Ленінграду, Криму, Кавказу, до виселків під Харковом. І от тепер — нічого. Навіть не руїна, просто ніщо. (Мабуть, німці розчистили руїни. Або, може, тепер поїзди ставали осторонь від решток старого й якого ж доброго вокзалу).
Була плятформа, були рейки — це все. На плятформі вже стояв натовп людей з клунками, багатьох я знав — починаючи від Семененка це були службовці міської управи, але багато було й незнайомих. Німці були навдивовижу сумлінні в евакуації тих, хто не хотів лишатися в червоних руках, що дивувало мене тоді й ще більше дивує тепер, коли порівнюю це з тим, як безсовісно й бездушно лишають своїх союзників напризволяще, коли звідкись відступають. Чи німці так поводилися з властивої їм систематичности, чи сподівалися на повернення, коли потребуватимуть місцевих кадрів, не знаю. Але фактом є, що вони лишали комплектування пасажирів для евакуації в українських руках, і думаю, що ті, хто хотів виїхати, мали змогу.
На пероні ми чекали довго. День хилився до вечора, мороз дошкуляв, ми підстрибували й тупали ногами (мати завбачливо як засіб захистити ноги від замерзання радила обернути їх папером поверх шкарпеток, і це допомагало), плескали руками й руками об плечі. Але найстрашніше було не це, а настирлива думка:
— А що як поїзда взагалі не буде? Може, машиніст саботуватиме? Може, колію десь перервано? Що тоді — кінець?
Нарешті, пахкаючи, поїзд показався на колії, підійшов до перону й став. Був він навіть не вантажний, а пасажирський, хоч, звісно, без освітлення і огрівання. Тут зчинилося щось неймовірне, божевільне. Не встиг поїзд остаточно зупинитися, як натовп кинувся на штурм, збиваючи інших з ніг, вкидаючи свої клунки до вагонів, кидаючися самі до них, наче це були не культурні люди, усі — те, що звалося «свідомі українці», а дикі звіри. За хвилину або дві на пероні нікого не було вже — нікого, крім мене з матір’ю й нечисленними нашими клунками, а всі вагони були переповнені по вінця, так що не лишалося ніякої надії бути в поїзді.
Ніколи не забуду цих хвилин самоти на пероні, чекаючи, що осьось поїзд відійде — без мене, без нас. Дивним дивом я не думав про те, що завтра я буду в руках червоних (справді вони ввійшли в Харків аж за десять днів, 16 лютого), що це кінець життя. Ні, я думав про те, як дістатися додому, до «Саламандри», бо вже спускався вечір і наступала поліційна година. Та було таке відчуття жаху, як я не мав перед тим за все життя і рідко мав пізніше.
І тут, як deus ex machina, з’явився порятунок. В одному з вагонів розчинилися двері, і Оксана Линтварьова покликала нас, кажучи, що вони потиснуться — вона була з матір’ю й двома синами — і візьмуть мене з матір’ю. Так сталося. За якийсь час поїзд рушив — на Люботин, на Ворожбу й Бахмач, у дуже повільну й довгу подорож. У невідоме.
Пізніше Оксана Линтварьова оповідала мені, що ініціятива походила від представника російської меншости в міській управі. Олег Куліков, заступник Семененка, сказав Оксані Юр’ївні: