— Оксано, підберіть Шевельова з мамою. Вони там стоять на пероні.
Я думаю, що без перебільшення можу сказати, що моє й матері життя врятувала Оксана Линтварьова, а з нею разом — росіянин Куліков. Якого, до речі, я не знав інакше, як на обличчя, перед тим і ніколи не зустрічав і не знаю його долі потім.
У вагоні я не підбивав у душі підсумків моїх п’ятнадцятьох місяців під німцями в Харкові. І не дивився в далеке минуле. Нас тримало в полоні сьогоднішнє, ну, може, завтрішнє. Куди везтимуть, ми знали — до Києва. Чи затриматися там? Чи продиратися до Львова, де була рідна душа, на яку я покладався й був певний підтримки й допомоги, — Василь Іванович Сімович, дядя Вася? Та це проблеми завтра, а сьогодні — їхати, вірніше — бути везеним і бути довезеним, і не замерзнути і не знесиліти, і не потрапити в лапи червоних партизанів.
Але тепер, понад сорок років пізніше, як я бачу той короткий, несповна півтора року, період свого життя? Шлях на Схід закрився, шлях на Захід увижався тільки теоретичним, практично він був загороджений. Заходу в контактах з німцями я майже не пізнав; дещо з еміµрантських писань, але крихти, без можливости уявити цілість. Духово я був у порожнечі, і не дивниця, що над моєю свідомістю тяжіла радянська фразеологія і ідеологія, природно, з заступанням плюсів на мінуси і навпаки, але без визволу. Я знав, що існує інше, але я не став частиною того іншого. Навіть не побачив і не відчув його. Ще перед вступом німців до Харкова я знав, що ця війна — не моя, що Гітлер і Сталін мені однаково ворожі, а прочитавши «Mein Kampf», я остаточно в цьому переконався. Інших сил у цьому безглуздому двобої я не добачав. Так, я хотів самостійної України, але я не бачив жадного шансу на її постання. Моїм завданням, отже, здавалося, було тільки пересидіти, не бути втягненим до навали нищень і смертей, не опинитися ні в радянському, ні в німецькому війську. Це було єдине, чого я був певний, це мотивувало мої кожноденні вчинки або брак учинків. Але програма недалекого прицілу. Іншу, кращу, досконалішу, може, я знайду на Заході?
Один з радянських журналістів, що спеціялізуються на пасквілях про людей з другого боку барикад, що працюють на матеріялі, скупо відміряному їм керівниками з КҐБ, без доступу до першоджерел, не мавши іншого проти мене «компромітуючого» матеріялу, закидав мені, що я «ухилився» від служби в радянській армії. Мушу визнати: він мав повну рацію. Правда, ухилятися в буквальному сенсі мені не довелося, бо перед відступом радянців мене зняли з обліку і сказали, куди приїду, — взятися там на облік. Але я нікуди не приїхав, а в піднімецькому Харкові братися на облік не було де. Та якщо не в дії, що була внеможливлена, то в намірі я таки постановив ухилятися, і тут мій бідолашний «біограф» має рацію. Він міг би тільки додати, що ухилявся я і від затягнення до німецького війська, і тут мені справді доводилося ухилятися активно, і була хвилина, коли здавалося, що я програв. Та«судьба Евгения хранила», і я лишився цивільним на все життя.
Отже — доцільна, але примітивна й аж ніяк не глибока програма, а поза нею — нічого. Поза цим, у мій німецько-харківський недовгий, але який же водночас безконечно тривалий період я відкрив уперше в моєму житті українську громаду, українську не походженням тільки, а волею до самоствердження, свідомою ідеологією. Але в тих обставинах ідеологія ця полягала в підкресленнізнаків більше, ніж суті: національний прапор, тризуб на титулі «Нової України» (який згодом німці усунули), співи вже не тільки «Розпрягайте, хлопці, коні» моїх студентських роікв, а «Ще не вмерла» або «Не пора». Усе це було психічним шоком з позитивною зарядкою, але що за тим? Ці люди, навіть включно з Доленком, політичним вождем, були розгублені і трималися теорії корисних малих діл — не тільки в щоденній поведінці, а навіть — хоч про це не говорилося — в мисленні.
Сьогодні я бачу ще одну прикмету доби, якої тоді не усвідомлював. Я знайшов громаду, віддану, чесну, щиру, але я не знайшов друзів. Ґенерація Визвольних змагань була далеко і зливалася в групу. Може, я б знайшов друзів серед своїх учнів у групі «Просвіти» — отакого Гарана, Юрка Попова, Сєви Герасимовича, — але контакт був надто короткочасний, щоб подолати відстань, яка на початку завжди існує між учителем і учнями. Мої однолітки й колеµи — Цебенко, Левченко, Микола Оглоблин, Юрій Блохин — були зайняті своїм кожний і, головне, вони не були найкращим свого покоління ні як науковці, ні як товариші. Я мав з ними добрі стосунки, але ми не були одне. Краще, мабуть, було знищене в чистках тридцятих років, лишилося або пересічніше, або спритніше.