Тут контраст з радянськими часами. Там не було відчуття громади й приналежности до неї, її витиснули офіційні будови-псевдогромади, всякі там партійні осередки, комсомольські, профспілкові, суроµати громади. Зате були справжні друзі, з якими було так добре розгулювати вулицями Харкова й говорити справді одверто про літературу чи театр і навіть — півсловами і чвертьреченнями, але добре зрозумілими — про політику. Був такий Миша Бармас ще з шкільних років, Мишко Тетієвський з студентських, Лев Догадько з викладовських. Нічого подібного в піднімецький період у Харкові я не мав. Говорити можна було б вільніше, бо німці були стороння сила, і ми не були обплетені мережею сексотства (хоч початки вже законювалися і виявилися в перших арештах — приміром, Вєтухова Михайла, або навіть у розстрілах — родина Недужих, якої я особисто не знав, але добре знали члени «Просвіти»). Але приязні не виходили, може, через тягарі прифронтового життя, а може, через відмінності біографій і культурних рівнів... Виходило, ніби відчуття ліктя громади заступило персональні відданості, вірності й навіть прості почуття прив’язаності. Виглядало, що однодумність і можливість одвертости знецінили вартість однодумности й можливости бути одвертим. Могло здатися, що клімат диктатури й гніту більше сприяв оформленню людських симпатій. І сцена на пероні перед евакуаційним поїздом, коли я лишився самотнім і покиненим і був узятий знов у склад громади тільки з наказу, і наказу не-українця, — виростає тут у символ.
Але речі можуть інколи розвиватися в протилежному порядку. В радянських умовах приязнь виростала з наявности якоїсь спільної таємниці, з неналежности до офіційної громади. Тут дружба зродилася власне в евакуаційному поїзді, на кілька десятків років у майбутньому — з Оксаною Линтварьовою. Громада вкинула мене до її з родиною вагону, а витворилася з цього ніби справжня приязнь. Правда, тут було дещо спільне в наших не-селянських родоводах і біографіях. Та ця дружба зформувалася і усвідомилася вже у Львові. Харків я покидав серед товаришів долі й недолі, але без особистого приятеля. І навіть тоді, у Львові й пізніше, це була ілюзія. Чоловік і жінка з нормальним статевим гоном ніколи не можуть зупинитися перед тим порогом, де кінчається дружба і починається посідання.
Скільки днів ми їхали до Києва, не знаю. І в тогочасному переживанні, і в теперішньому спогаді — безконечно довго; в дійсності, як тепер можу реконструювати, — днів п’ять або шість. Бо виїзд стався 6 лютого 1943 року, а вже з датою 18 лютого знаходжу в моєму — ще радянському — пашпорті позначку-штамп київської німецької комендатури про дозвіл їхати до Львова, а в Києві ми були щось із тиждень. Євген Маланюк, тоді для мене тільки напівреальне ім’я в героїчній авреолі, а згодом дуже буденна людина, про свій виїзд з України писав щось на зразок —на захід, на захід, ридали вагони. Наші вагони тоді не так ридали, як мовчали, а захід — тоді це був Львів — був моєю мрією. Вони переважно мовчали, бо ми вистоювали на станціях і полустанках годинами, пропускаючи довгі ешельони, либонь, з німецьким військом, пораненими, зброєю... Вагон був пасажирський і, хоч який він був набитий у Харкові, якось утрусився, і тісноти особливо ми не відчували. Зате холод дошкуляв добре, дарма що ми були закутані в що можна. Не пригадую, щу ми їли, але виглядає, що голодні ми не були. Пам’ятаю лише, що в Бахмачі нам сказано, що ми можемо скористатися з харчів німецької військової польової кухні, поїзд на нас почекає. Зоровий образ нашої процесії від перону до кухні досі зберігається в моїй уяві, неспішний похід людей, викорінених з µрунту і замотаних у що пощастило. Ішов поміж нас і Семененко, але навіть у своїй тоді мізерності він зберігав риси величности. Але гаряча страва на сніговому полі, парування казанів і казанків — це був рай земний. І це востаннє мої ноги ступали на землю Лівобережжя.
Дніпро ми переїхали вранці, він був такий же безглуздо-недоречний, як завжди взимку, коли замерзне, а коло полудня ми прибули на київську станцію. На нас уже чекали — численна «українська поліція» і вантажні автомобілі. Поліцаї допомагали старим і немічним, зрештою, всі ми були охлялі, вони були винятково ввічливі, і виглядали вони фантастично — всі стрункі, молоді, всі бльондини, всі з дружньою посмішкою. Я навіть спитав, чи їх спеціяльно добирали за кольором волосся.
— Да, белая раса, — сказав він жартома і блиснув у посмішці білими молодими зубами. Говорили вони всі виключно по-російськи, українською ця поліція була тільки в географічному сенсі.