Для нас була приготована школа, де, звичайно, не було навчання. Були стіни, була солома на підлозі, більше не було нічого, але було опалення, а це для нас було чудо. Але найбільше ми прагнули вмитися і поголитися. Разом з Юрієм Гавриловичем Блохином ми вирушили в пошуку голярні-перукарні. На відміну від Харкова, де такі заклади під німцями не існували, голярня знайшлася. Працювали там самі дівчата, і вода була холодна. Кияни одягнені були — це ми вже помітили — далеко не за будь-якою модою, але наш жалюгідний вигляд був на куди нижчому ступені шкали злиденности, і дівчата не могли не бачити, що ми щось незвичайне. Та більше їх уразив не наш одяг і не наша зарослість бородою й вусами, а те, що ми говорили між собою і з ними по-українськи.
— А вы ещё до сих пор говорите по-украински? — спитала мене плекачка краси мого обличчя. І це був перший вступ до нашого знайомства з піднімецьким Києвом. Ми не знали тоді про перші дні після відступу радянців, про «Українське слово» й «Літаври», про розстріл Олени Теліги з товаришами, про розгром перших українських спроб згуртуватися. І далі нам про це ніхто не наважувався казати expressis verbis, обмежуючися на натяках і недомовленнях, але ми пройшли перед тим радянську школу життя і навчилися не ставити зайвих запитань. Київ мовчав, незабаром ми приєдналися до цього стилю життя. Коли якесь запитання все таки виривалося, воно натикалося на мовчання киянина, і це була красномовна нам відповідь. Ні, в майже мертвому Харкові було краще. Ми вмирали з голоду, але ми могли багато сказати, хоч і там далеко не все. У Харкові ми були частиною України — Київ був поза Україною, він був ніде. Німеччиною він ще не став, але на Україну він більше не скидався. За тих кілька днів, що я провів у Києві, я вперше зустрів «інших» німців. З Харкова для мене німці були виключно чоловіки і виключно в військових шинелях. Тут на вулицях мені спіткалися кілька чоловіків у партійній золотофазанній (goldene Fasanen) уніформі, і вперше я побачив німецьких жінок. Одна була особливо незвичайна, просто фантастична. Серед київської мізерії вона йшла в чорних шкіряних штанах і жакеті з леопардової шкури, може, подарунок від нареченого з африканського фронту. Шати ці не були з валькірії, але враження від цієї елеµантної чоловікоподібної але стрункої появи було таке, ніби вона щойно приземлилася з польоту новітніх, на вбрання двадцятого сторіччя переодягнених подруг Брунгільди. Вона ніби взялася репрезентувати тут новітню панівну расу, що хотіла бути панами й володарями на цій завойованій чорноземлі, серед цих змиршавілих кандидатів у раби.
Я не довго затримався в призначеній нам школі. У Києві мали бути дві мої кузини — дуже близька до нашої родини Оля Прісецька й її сестра Люся Старицька. Але Оля жила в Святошині, трамвай не працював, дістатися туди не було як, і я пішов до Люсі, що жила на Львівській вулиці, там, де я колись відвідував її й зупинявся під час моєї найпершої візити до Києва в середині двадцятих років. Люся була й далі там з чоловіком і синком. Ми перейшли з нашої школи до них, і там, у родинному колі, можна було трохи більше довідатися про те, що коїлося під німцями в окупованому місті. Від Люсі ми довідалися, що Оля приєдналася до більшовицького підпілля, її викрили, заарештували і, ймовірно, розстріляли. Моя подорож до Святошина була б, отже, даремною, а може, й небезпечною. Єдина дочка Надя, як мені сказали, подалася десь поза Київ, а її синок Олег, називаний у родині Алік, милий хлопець, що ще перед війною вступив до військової школи («училища») і якраз на початок війни був випущений лейтенантом, зразу пішов на фронт, щоб звідти ніколи не повернутися. Ще один з бар’єру живого м’яса. Лишилися мені від нього дві малі фотокартки: одна ще дитяча, в першій у його житті шубці й хутряній капелюсі, на якій картці Оля написала«Бабочці і Люлі» — так він вимовляв-звертався до моєї матері і мене; друга — вже в військовій уніформі і з сумним виглядом широких карих очей, трохи воронячо-наївних. Таке було моє друге розчарування від Києва. Я не знайшов у ньому України, тепер я не знайшов близьких людей.
З усього Києва мені найбільше запам’ятався не розсаджений більшовицькими мінами Хрещатик — видовищ цього стилю не бракувало в Харкові, а початок Брест-Литовського шосе (бульвару Шевченка) коло Бессарабки, початок дороги до Святошина. Я стою, падає мокрий сніг, перші сніжинки розтають, на них падають нові й нові, і ось уже земля робиться біла. Перші хоробрі, їхній шлях до загибелі, перемога снігу, маси, що бере саме своєю масовістю. Ще видно трамвайні рейки, що колись допроваджували мене до Святошина, але й вони зникають під снігом — трамвай не працює. Руху на вулиці майже нема, зрідка хтось пробреде або проїде німецька машина. Київ причаївся, він існує тільки як географічна точка, як назва. Кажучи словами поета, —ох, яка пустеля. Мені пригадався Київ моїх перших відвідин, десь 1926 року... Теж зима, мокрий день з мокрим снігом, теж окупанти, тільки не німецькі, теж місто зсунене в заштатність, людей, правда, більше на вулицях, зрідка проповзе трамвай, але все якесь несправжнє, недоречні горби й узвози, безглуздий замерзлий Дніпро, безглузда пустеля низинного лівого берега... Ні, Київ розрахований взагалі на весну, літо, осінь, але не на зиму. Він південний, але зима не вкладається в південність, місто стає недоречним, а вже й поготів — коли на зиму накладається катастрофа, що стає подвійною...