Наступного дня треба розглядатися за працею. Як у піднімецькому Харкові, перший погляд падає на газету. Мені кажуть, що вона порожня, огидна, лежить на череві й лиже німецький чобіт. Усе таки треба подивитися на власні очі, пересвідчитися, яким є «Нове українське слово», що заступило короткотривале незалежне «Українське слово», що про нього люди бояться й згадувати. Виходило воно леµально, але тепер на статусі нелеµальщини, поза законом перебування, у «законі» знешкодження вибухового матеріялу. Усе таки, думалося, може, це так, як харківська «Нова Україна» — про Петлюру не можна, але про Потебню, про Василя Мову — можна, театральні рецензії... Може, редактор зрадіє прибульцеві і запросить писати статті на теми української культури, безпосередньо з політикою не зв’язані. Тоді не треба буде писати, чого не думаєш, тільки дечого не писати, а буде все таки перша зачіпка в Києві...
Ні, так воно не було. До головного редактора мене пустили, і на мою українську мову редактор Константин Штепа відповідав українською мовою. І все було чемно, але в кожній фразі виразно проглядало — чого ти тут, не треба тут ні тебе, ні української мови, не засиджуйся і не повертайся. «Нове українське слово» в одному приміщенні з проросійськими «Последними новостями», і коли заходить редактор цих останніх Дудін, Штепа моментально переходить на російське:
— Позвольте вас представить — господин Дудин, а это доцент Шевелёв, недавно приехал из Харькова.
Зрештою, зі співробітниками власної новоукраїнської безсловесної газети професор (історії середніх віків) редактор Штепа говорив теж російською мовою, як і вони з ним.
О, все було чемно, я не стояв, мені запропонували сісти, але ні до якої співпраці мене не просили, і кожної хвилини я почував — у браку запитань про мене, про Харків, про інших прибулих, у трохи довших, ніж звичайно, павзах, у браку посмішки, у відсутності дотепу, — що тут мене не треба, що сюди я не належу. Згадувалося Пастернакове«и вежливо жалят, как змеи в овсе». Любченко Аркадій пише в своєму щоденнику, що зустрів Штепу й Дудіна в µестапо — не як в’язнів або свідків, а як своїх людей. У мені Штепа бачив кандидата на іншу ролю в тій самій інституції. Природно, що моя до нього візита була штучною — якби я опинився в µестапо, то не поруч із Штепою. Перебування поруч було нонсенс. Я не затримався довго, і вийшов я, вже добре знавши, що сюди я не повертатимуся.
Штепа мав свою Немезіду. Він записався до фольксдойче. Його молодого сина — як німця — взяли до війська. Він загинув на фронті. Принаймні так мені казали. Сам Штепа — пізніше — писав для американців про радянську історичну науку.
В особі Штепи Київ повернувся до мене своїм райхскомісаріятським обличчям. Я спробував ще шукати іншого обличчя серед науковців. Було приміщення, де вони збиралися час від часу на наукові доповіді. У холодній кімнаті, в потертих шубах, вони сиділи і щось обговорювали, здається, чи не реформу правопису. Не почув я жадної нової ідеї чи проблеми, над усім панував дух переляку, примітивізму й сірости. Називали мені імена декого з присутніх, але я їх не чув перед тим і не запам’ятав тепер. Не виступала тут підлота, але і сюди не було бажання повертатися. Було враження малих людей, чиї думки були зайняті «проблемою хліба», а зовсім не науки. Не пригадую, чи був там Пантелеймон Ковальов (що по війні зробився Ковалів), якого я ближче знав уже з еміµрації в Німеччині і в Америці, але сьогодні мені ті сходини уявляються як розмножений на багато примірників Ковальов. Була це людина чесна, неймовірно працьовита, працьовита до стадії графоманії і не здатна на жадну творчу думку, безнадійно провінційна й тупа. Він пізніше показався добрим підприємцем і повидавав сам усі ті компіляції, до того ж спримітивізовані й перекручені, які він плодив у неймовірній кількості. Тоді до мовно-правописних тем додалися церковні, і якийсь стосунок він мав до православної еміµраційної церкви. Вигляд він мав дуже вовкуватий, але в суті своїй не був злою людиною. У мої перші відвідини Вашінµтону він виявив до мене велику гостинність, дуже кликав до себе і возив автом на огляд туристичних місць американської столиці, включно зі струнким пам’ятником Джефферсонові. Правда, тоді я вже працював у американському університеті, а він далі був героєм еміµрантського µетта. А був він людина практична, не дурно навчився автової їзди, і поєднувалася в ньому хитрість подільського селянина й сільського попа.