Повторюю, я не певен, чи він був на тих сходинах науковців у Києві, чи мушу його тут згадувати, але роблю це, бо всі ті сходини виглядають мені як мультиплікація Ковальова. Це значить, що від науковости стояли вони далеченько. Сума вражень редакційних і тепер наукових показала мені з граничною ясністю, що в тому Києві мені робити не було чого. Треба було податися десь інде. Я не надавався на ролі ні ідеологічної «німецької овчарки», ні на колонаукового промишлювача хліба щоденного. До речі про хліб. У той час Київ не голодував у харківському стилі. Кузина Люся мала, як і більшість населення, продуктові картки, діставалося на них мало, але досить, щоб не померти з голоду. Але хліб київський я запам’ятав добре. Основним його складником було просо з непровіяною шкаралупою. Зла уява могла б сказати, що цим хлібом німці хотіли звільнити українську землю від тубільців. Хліб цей був µарантією на виразку шлунка. Це був уповільнений Бабин Яр. Кияни промишляли, я тут, хоч не був чужинець, був як Стрєлков у Харкові, — людина без дверей до скарбів землі. З цього Києва треба було тікати чимдуж і якнайскоріше.
Звичайно, можна було ще шукати своїх людей, я б сказав навіть, шукати серед озвірілих і звироднілих людину. Я спробував знайти Романа Кухаря, мого талановитого й бунтівного колись студента з УКІЖу: про нього тут уже була згадка, цього опозиціонера партії через вивчення англійської мови. Тепер я розпитував кожного, кого міг: чи Кухар був у Києві? Чи він дописував до видань Олени Теліги? Чи він був з нею й її товаришами схоплений і знищений? Чи зберігся й десь переховується? Навіть Штепу я питав про це. Але ніхто не міг чи не хотів мені щось сказати. Тоталітарні режими мають блискучу здатність викорінювати цілі періоди з історії, ляк породжує мовчання, мовчання нависає над людською свідомістю й збільшує ляк. (Зрештою, не тільки тоталітарні. Де ви тепер прочитаєте про літераторів, про мистців років гітлеризму? Тих, що йшли за і з режимом?). У пригніченому, принишклому Києві не вдалося довідатися, чи був там Кухар і куди вів його слід — до Бабиного Яру, чи на німецьку каторгу, чи на поталу радянцям.
Оповідання про вибір маршруту й подорож піде далі, але тут, наче примітка, хай ще буде коротка згадка про коротку зустріч ще з однією людиною, що, може, могла бути або й була четвертим праведником. Гліба Затворницького я не знаходжу тепер ні в УРЕ, ні в сарсельській енциклопедії. Не знаю його дальшої долі. Він був театральний режисер, і в тодішньому Києві працював з такою-сякою невеликою студією. Він хотів зробити виставу з українських інтермедій 17-го сторіччя. Він уважав себе учнем Леся Курбаса. Але хто тоді не вважав? Йосип Гірняк убачає його мистецьке коріння в футуризмі. Я висуваю його кандидатом на четвертого праведника, бо в тогочасному мовчущому Києві він горів ідеєю творчого театру. Здається, він згодом доїхав до Львова, не знаю, чи й до Німеччини. Далі його постать губиться. Людям дають оцінку на підставі того, що вони створили. А як було б, коли б цінували й за наміром створити?
Та повернуся до плянів подорожі нашої на захід.
У пошуку трьох праведників, що могли б окупити гріх піднімецького Києва, мені вказували ще на одного. Оповідали, що в одному з районів міста, не знаю докладно, в якому саме, штепівство-дудінство не запанувало, що там чудом не загасли іскринки доброго вогню, а це все завдяки тому, що бурµомістром (а може, заступником бурµомістра) став, не знати як, Григорій Костюк, що на зламі двадцятих-тридцятих років був літературним критиком під прапорами вже спроституйованого Миколи Хвильового, відбув арешт і кару, а тепер мало не чудом виринув у Києві і — в міру своїх скромних районових можливостей сприяв українській інтеліµенції. Але доля, обмаль часу і брак транспорту для подорожей на околиці міста перешкодили моїй зустрічі з Григорієм Костюком (жадної споріднености з Іваном-Юрієм, про якого передше мовилася мова), сталося це вже пізніше, у Львові, коли туди прибилася хвиля втікачів із Києва і коли Костюк уже втратив свої районові державотворчі функції. Сталося і стало початком многолітньої приязні.