Але я знайшов у тодішньому Києві третього праведного мужа, і це була єдина приємна подія в ті холодно-гнилі дні моїх поневірянь по зµвалтованому місті. І велика-превелика несподіванка. Було це в тій школі, куди нас привезли були з вокзалу. Майже одночасно з нашим утікацьким транспортом туди прибув інший, що зверстав куди довшу путь, — з Північного Кавказу, конкретно з Нальчику. Серед тих утікачів знайшлася людина, бачити яку після стількох років я аж ніяк не думав: мій знайомий «з бачення» в студентські роки, мій героїчно-донкіхотський співборець за збереження Курбаса після вистави «Маклени Ґраси»... Не міг я вийти зі здивовання, спіткавши тепер після десятирічної невідомости про його долю — Юрка Лавріненка. Він мало змінився, дарма що пройшов через арешт і сибірське заполяр’я. Там знадобився йому його другий, позалітературний фах. Перед ХІНО-ХПІПО він дістав аµрономічну освіту і тоді, пройшовши шлях звичайного каторжника на фізичній праці, був виділений на вирощування городини в обставинах вічної мерзлоти і піврічної ночі. Відбув свій термін і, мавши заборону селитися на Україні, вибрав місцем осідку Нальчик, відносно близький до осель кубанського козацтва, нащадків запорозьких. Мало змінився він не тільки назовні, зберігши свою посмішку молодого зайчика, а і внутрішньо, лишившися вічним ентузіястом, завжди готовим піти за своєю гарячою уявою, нагинаючи факти до уяви, а не уяву до фактів. Радості від зустрічі не було кінця, і, так само, як і я, він був поглинений думкою: що далі? І йому було ясно, що в Києві лишатися не було чого — українського міста як не було, ми тут були не потрібні. Він міг би продиратися на Уманщину, там у нього були батьківська хата й рідня. Але і я вже тоді не вірив у перемогу німців, а він і поготів, і ми не сперечалися про те, щоб посуватися на захід, говорилося лише про те — куди і як.
Це не була проста справа. В мене була стара мати — їй було вже 75 років. А Юрко не дурно вибрав був сусідство з Кубанню — він там одружився з молодою, куди молодшою від нього козачкою, і в них було немовля, на честь Хвильового назване Микола. Юрко і Маруся — була це чудна пара. Вона була з малоосвічених селян, і серед наших літературно-інтеліµентських розмов почувалася майже як Сляй у Шекспіровому «Приборканні гострухи», тільки сама вона аж ніяк не була гострухою, навпаки, виглядала просто неймовірно смиренною. Хоч уже минув рік, відколи вони побралися, вона пізнала його не тільки з розмов, а і з чоловічого гону, вона зверталася до нього на «ви» і звала його Юрій Андріянович, а вона для нього була Маруся і «ти». А тим часом справжня натура в неї була владна, і пізніше, в Нью-Йорку, а особливо коли він почав чимраз більше нездужати, вона стала господинею дому, і, хоч вона нікому цього не казала і не вимагала, усім нам стало незручно далі називати її Марусею, вона стала якось само собою Марією Данилівною, незаперечним володарем дому. Що не виключало того, що роками вона доглядала його, хворого, і не раз корилася далі його примхам і вередуванням, яких ніколи не бракувало. Але тоді для всіх і кожного вона була тільки Марусею, і в виборі дальшої долі з нею не радилися.
Так утворився цей бльок трьох родин — мої супутники з Харкова Линтварьови, Лавріненки і я з матір’ю. Усі не мали бажання лишатися в Києві, але з усіх тільки я знав, куди я хотів.
Це був Львів. Я не знав, які там були обставини, але якось був певний, що зустріну там Сімовича, дядю Васю, і що він прилаштує якось мене і всіх нас. Як у 1940 році, Львів був осередком українськости, і в мені існувала певність, що там не пропадемо фізично і знайдемо своїх. Оксана Линтварьова і Юрко Лавріненко пристали на мій плян. Та це не було так просто. Німці здвигнули добрий кордон між «Райскомісаріятом», куди належав сторостерзаний Київ, і Галичиною, вони перешкоджали всякому рухові населення через Збруч і на схід, і на захід. Спеціяльного дозволу треба було тепер так само, як після радянського «визволення», і було для цього своє, тепер німецьке, НКВД.
Багато людей, особливо в націях, де сторіччя виробили рабську психологію, думають, що в складних обставинах, серед плетива заборон треба діставатися до мети задніми дверима, — я вірив у передні. До того задніх дверей під німецькою владою на Україні я не знав. І ми вирішили піти просто до німецької командантури і просити леµального дозволу. Лишивши по домівках старих (мами Оксанина й моя), малих (двоє Оксаниних хлопців і Лавріненків крихітний Микола) і без’язиких (Маруся, потенційна Марія Данилівна), ми троє одчайдушно вирушили до німецьких господарів міста й наших доль. Були з нами тільки наші радянські пашпорти та посвідки з Харкова чи Нальчика про евакуацію. І чудо сталося: з командантури ми вийшли з штампами на наших пашпортах. Ми не заповняли ніяких анкет, у нас не питали про родовід і професію, тільки коротко запитали, чому до Львова, і, діставши відповідь, що маємо там рідних (що було брехня) і знайомих (що було брехня у випадку моїх супутників), ми віддали свої пашпорти і за яких п’ять чи десять хвилин одержали їх назад з новими штампами. Там говорилося: