«Зголосився 18 лютого 1943 р. в міській командантурі Києва і спрямований далі до Львова. Не має права претендувати на використання залізниці». Два підписи і кругла печатка з непривітним німецьким орлом.
А усно нам сказали, що з цим дозволом можемо виміняти в банку суму 500 райхскомісаріятських карбованців (?) на відповідну суму грошей, теж малої вартости, що курсували в «генерал-губернаторстві», в якому злучили, не питавши, Галичину зі східньою частиною Польщі. Сума ця була «на душу», так ми «збагатіли». Ба більше: сказали нам, що на поїзд претендувати ми не маємо права, але сьогодні ввечері йде поїзд до Здолбунова, і от нам дозвіл на нього, тільки від Здолбунова це вже справа наша, як мандрувати.
І от ми їдемо, маємо своє купе, вагон «твердий», але пасажирський і навіть — неймовірно — з опаленням. Поза нами, їдуть майже самі військові. Грошей за поїзд ми не платили, квитків у нас нема, але їх ніхто й не питає. Спати можна тільки сидячи, але вимагати спальних місць було б справді забагато, і ми щасливі. Тільки малий Микола часом кричить, Маруся дає йому груди, повні груди повногрудої української сільської дівчини в повному цвіту... Ми щасливі.
Але ніщо не вічне, а особливо щастя. Наступний день, ми в Здолбунові, і що тепер? Вивантажуємо себе і клунки, німці з поїзда розходяться, станція порожніє. Ми серед клунків на лавці, станція порожня, часом просичить маневровий паровоз, часом мине військовий поїзд. Звичайно, такої розкоші, як каса або довідкове бюро, нема й бути не може. Довкола сніги, кілька будиночків, але наче вимерлих. Єдина людина — німець-вартовий, майже без обличчя: йдучи знизу догори — розсяжні валянки, тепла громіздка шинеля, на голові хутряна капелюха зі спущеними боками й зав’язана на підборідді. На третьому році війни німці нарешті зодягли своїх салдатів як годиться для «російської зими». Салдат не на коні, але своєю монументальністю й незрушністю він нагадує мені постать Олександра III на петербурзькому пам’ятнику роботи Трубецького.
День добігає кінця, вечоріє, вогники не світяться, бо війна, затемнення. Ми сидимо. Доки? Що робити? Влізти до поїзда, що проходить? Але чи нас пустять? Чи не вважатимуть цих заклункованих людей за партизанів? І чи нам скажуть, куди йде поїзд? Мабуть, треба б піти до міста, знайти командантуру, проситися. Але як піти? — ануж тим часом трапиться поїзд, а ми його проµавимо. І ось уже темно. А ми сидимо і чекаємо — чого? Якби ж ми самі знали.
У цьому застиглому незрушному пейзажі ми ніби самі стали нерухомими. Нерухомий і німецький вартовий. І раптом він кидає свій пост і йде до поїзда, що стоїть десь на далекій колії. Неймовірне порушення гармонії й рівноваги. Та далі гірше. Він повертається, він тепер не йде, а біжить, і він біжить не на своє старе місце, а впрост до нас. Швидко він щось до нас говорить, так швидко, що нашій обмеженій німецькій мові важко його зрозуміти. Але він нас до чогось заохочує, він хапає найбільші наші клунки і тягне їх через колії. Нарешті ми розуміємо. Військовий поїзд незабаром рушає на Львів. Він виторгував місце для наших старих і малих. Щождо нас, середнього віку, хай ми вибачимо, але місць у вагонах нема, та він нас посадить на тендер, що везе вугілля, і, хай у невигоді, ми теж дістанемося до місця призначення.
У моїй пам’яті зберігається багато образів і образків війни. Люди, що згоріли в танку, повішені на ліхтарях і бальконах, салдат, що хоче стріляти в мене за портьєру, бомби й тисячі поранених у нічному нальоті, євреї Харкова, що мовчазною масою тягнуться до Тракторного заводу, і трупи, що простягають свою вихудлу руку з-під снігових заметів, і багато ще чого. Але моє, може, найсильніше враження — цей салдат, якого я не знаю імени і навіть обличчя, не знаю майбутньої долі. Чи він повернувся до свого фатерлянду, а чи, може, його тієї ж ночі підстрелив партизан («Убий німця!» — кричала «Правда»)... Що йому були ці кілька замотаних у чорт-зна-що «тубільців»? Чому він узявся нам допомогти? Чому в ньому не з’їла всіх людських почувань ненависть до всіх і кожного в цій диявольській вищереній проти нього Руслянд-Росії? У моїй уяві він лишився образом людяности й любови серед озвіріння й ненависти. Невідомий Ганс, чи Фріц, чи Дітер став мені образом людини. Справжньої. Ставлять пам’ятники забитим «невідомим салдатам». Я маю свого невідомого салдата, і, якби я був країною, йому б я поставив монумент. Тільки це був би пам’ятник не невідомому салдатові, а невідомій людині. І його невеличкий учинок, про який він, може, сам забув за кілька днів, стоїть для мене вище від Ромен-Роллянового рішення стати двадцять літ перед тимau-dessus de la mкlйe.