Наші малі й старі їхали спокійно й тепло. На тендері було холодно, вугілля перекочувалося й вислизало з-під наших тіл, треба було триматися руками за борт тендера, руки коцюбіли й боліли. Власне, великого морозу не було, поїзд не летів експресом, але все таки він рухався, і ми були неприхищені від тим твореного вітру. Ми приїхали до призначення чорні від вугілля, змучені безсонною ніччю, але ми приїхали.
Світанок, ранок і — Львів. Чи то пак — такий ми читаємо напис великими чорними літерами —Lemberg.
Медовий місяць, короткий час сп’яніння силою життя, коли смерть не існує, ілюзія повної гармонії і єдности двох істот, злитих в одну. Він звичайно виростає з повноти сексуального самоздійснення і переростає в кохання-приязнь або в гірше розчарування, розпуку або розлуку. Таких медових місяців я мав у житті два, і згадка про них солодка й журлива.
Але мій справжній медовий місяць був не з людиною, а з містом, і це був Львів. Це був шал здійснення мрій, це було занурення з затхлого повітря двох диктатур — російської, а потім голодної німецької в Харкові — в чистий кисень здійснення нездійсненного, коли віра ставала реальністю або так здавалося, і, як я сьогодні це бачу, це все було чиста уява, самоомана, ілюзія, дим, і при тому дим без вогню. Це не було реальне місто, воно було ніби поза часом і простором, воно було я, але це я, так вірилося, вірилося беззастережно, знаходило себе в образі міста. Львів був у німецьких руках, і ці руки не були ні чисті, ні делікатні. Але я цього не бачив, бо не хотів бачити. Понад половина Львова були поляки, але я жив у такому Львові, де поляків не було. Пізніше я довідався від Штібера, що він, шанувавши Василя Сімовича як мовознавця, прийшов разом з Ташицьким на його похорон, але, як він формулював, атмосфера була така, що вони мусіли піти перед кінцем. Пізніше, від 1958 року я сприятелювався з Штібером, але тоді я навіть не помітив його. Бо для мене Львів був Україна, і поза нею в ньому нічого не існувало.
Не аналізуючи, я знав певні речі — не розумом, а повітрям дихання. Я був певен, що людина з природи — істота розумна й добра, а коли вона поводиться невідповідно, то це тільки тому, що їй не відкрили очі. Що історія людства й поодиноких націй у своїй глибшій сутності рухається за законами логіки й підягає законам проµресу, при чому цей безнастанний рух угору й вперед відбувається — тут данина моєму радянському вихованню — за законами діялектики, через подолання суперечностей у синтезі. Що існує така річ, яку ми звемо народ — в усій двозначності цього слов’янського слова, десь між поняттям нації і поняттям селянства, відповідно до потреб душі наголошуючи то один, то другий аспект. Що селянство — суспільна категорія вічна, воно зберігає в собі душу нації, і тому ця душа невмируща, — дарма що про селянство я не мав багато поняття, а лихий досвід моїх зустрічей з селюками в студентські роки, реальними селюками, а не уявними — якось лишався поза моїм уявленням того вічного трансцендетального селянства. Що є на світі така річ, як місія поодиноких націй, а отже, й місія України, і носієм цієї місії є українське незнищенне селянство, що воно хоче України як незалежної держави, а коли, може, не хоче або байдуже до цього, то це знов тільки тому, що йому не відслонили темряви з-перед очей. Що Україна ця містична може і хоче розбити Росію й визволитися з поневолення. Що гармонійна єдність нації, зокрема української, може бути й буде осягнена й стверджена навіки, і це буде безмежна доба нескінченного щастя всіх і кожного на медо- і молоконосній пухкій і пишній землі українській...
Я не міг би тоді зформулювати все це такими словами, це був не світогляд, а світовідчування, психічний комплекс наївного мряковиння, не спроможне витримати жадного контакту з дійсністю. Але я вірив у це, хоч заповіді цієї віри не були написані в моїй душі на жадних скрижалях. На початках навіть не віри, а прагнення віри, засновків до створення віри. Були в цьому всупереч усякій здоровій і тверезій логіці, всупереч усякому емпіричному досвідові безпорадно вимішані елементи Шевченкового романтизму, романтичного маріння Миколи Хвильового і, зрештою, совєтсько-комуністичного візіонерства світлого майбутнього, тільки перенесені тепер у моїй голові з місійної святої кляси — пролетаріяту — на місійну націю, її святе селянство. Хоч я того аж ніяк не усвідомлював, була це в суті речі справжня релігія, звісно, світська, не церковна. Вона мала й свої символи, і кожна зустріч із цими символами — жовтоблакитний прапор чи стрічка, тризуб, «Ще не вмерла», виконання хором Людкевичевого «Кавказу» з його «Борітеся — поборете» — все це сповнювало мене священним трепетом.