Ця дитячо-наївна релігія визрівала в мені ще в радянський час, але тоді я був її самотнім носієм, і тільки поодинокі вислови в дусі її могли коли-не-коли вирватися в розмові з ближчими мені людьми, такими нечисленними, та й мені самому вона була дуже туманна й аморфна. У піднімецькому Харкові було трохи більше адептів її, зібраних навколо «Просвіти», але обставини й ввесь триб життя не давали змоги їй розквітнути. У Львові вона знайшла плідний µрунт. Під подібними гаслами й уявленнями жила більшість львівської інтеліµенції, та, либонь, і галицького селянства, вихованого в підпольські роки тією інтеліµенцією. І обставини життя були тут не такі скрушно-мізерні, як у Харкові. Не було, звичайно, достатків, але не було й голоду. Боротьба за хліб насущний вимагала часу й зусилля, але чимало лишалося й на вияви й відправи нової релігії. Звичайно, розумом ми — я тут уже кажу не тільки «я», бо нас таких було більше — знали, що все це приречене. Що все це було, як кружляння мошки в передзахідню вечірню останню годину в останніх променях сонця. Що який не був би кінець війни, він не ніс нічого доброго чи в випадку німецької, чи російської перемоги. Та, зрештою, й того «чи — чи» було чимраз менше. У серпні 1943 року вдруге і вже остаточно впав Харків, у листопаді — Київ. Близька була й година втрати Львова. Та й у самій Галичині й Волині діялися речі мало відрадні. Я не брав у них участи і мало знав про них. Але доходили глухі чутки про взаємну різанину по селах українців поляками й поляків українцями. Про дії українських повстанських загонів різного політичного спрямовання. Про смертовбивства діячів одного відламу націоналістів другим. Усе це робилося в ім’я такої ж дитячо-облудної уяви дійсности, яка присвічувала й мені, й більшості інтеліµентів-львів’ян, тільки я і моє «ми» не брали в тому участи, ми змагалися словами і в словах знаходили своє щастя, зрештою — діяльність, може, корисніша чи, краще сказати, людяніша, ніж ті приречені на загибель свою й чужу спроби діяльности в обставинах, що всяку діяльність виключали, якщо це мала бути діяльність з якимись наслідками для майбутнього, а не діяльність заради діяльности.
І німці могли б усе те роїння мушви знищити за одну ніч масових арештів. Але вони не робили цього, бо треба було їм протиставити українців полякам, бо дозволені організації українські типу Українського центрального комітету постачали їм, рятуючи від того інтеліµенцію, робітників до німецьких фабрик і заводів з-поміж селян, а згодом у формі дивізії «Галичина» й гарматне м’ясо, а ще й тому, може, що таки боялися, що нищення української інтеліµенції Галичини могло б різко настроїти селянство Галичини проти них. І ми далі забувалися в говоренні, в ствердженні своєї оптимістичної — contra spem spero — віри. І ми були щасливі. А для мене це був захват мого найглибше відчутого медового місяця, медового місяця в обіймах уявного міста князя Льва і Лева, жовтого на блакитному тлі, Лева, що спирався на картонний меч. І була це така злива щастя, що вона навіть переплеснулася в перші повоєнні роки, 1946—48, про що, звісно, пізніше. Щастя позірного, уявного, самотужки вигаданого й створеного, — але хіба, зрештою, не кожне щастя буває саме таке? За годину мала спуститися ніч, і всі ці слова й навіть дії мали бути затерті нею навіки. Не лишивши сліду в історії. Але яка користь від слідів в історії?
Мій і Львова медовий місяць був недовгий, неповних тринадцять місяців. Але в моїй уяві він безконечної тривалости. Бо чого бракувало в днях, тижнях і місяцях, надолужувалося повнотою переживання й життя. Час виповнювався не поздовжно, а доглибинно почуттям щастя, і ця глибина не мала меж. Ця глибина, це почуття не потребували просторового наповнення. У тверезому мисленні я знав, що час мого перебування в Львові був міряний і що я ніколи до міста не повернуся. Логічним було б оглянути місто. Але цього я ніколи не зробив, бо Львів був настільки в мені, що не відчувалося потреби, внутрішньої потреби вжитися в його назверхні, а отже, поверхові деталі. Звичайно, за тринадцять місяців я не раз проходив тими самими вулицями, і мимоволі багато зорових вражень лишилося в свідомості. Але вони відкладалися там самі собою, без волі їх винайти й свідомо зберегти в завилинах мозку. Я зберіг якесь напівуявне цілісне враження від ренесансових будов Ринку, від тісноти Руської вулиці й сумежних, але я не був у середині старих церков, не бачив фресок, ікон і вітражів, а вже зовсім мало лишилося від північнозахідної частини міста, включно з собором Св. Юра, від Високого Замку, де не пролягали мої щоденні маршрути, що кружляли довкола осідків УЦК, Літературно-мистецького клюбу, Українського видавництва, книгозбірні НТШ й мого мешкання на вул. Конопніцької. Із Стрийського парку я несу в пам’яті кілька ялинок, але не цілість парку. Не бував я і в будинку Івана Франка, а музей коло Оперного театру був офіційно закритий, і я не добирався всередину. Місто було для мене тільки декорацією, а я поринув у виставу мого з містом медового місяця, де декорації мали ролю зовсім другорядну. На весні 1944 року я покидав Львів з глибокою закоханістю, але не з знанням. А все таки цілісний не деталізований, не конкретизований, але цілий образ міста я з собою вивіз. Образіншого міста, не такого, як Харків, Київ або Одеса, і в цьому образі химерно сполучаються малі деталі — фонтан Нептуна на Ринку, горорізьба стін одного з будинків там, темне й трохи смердюче склепіння одного з будинків на Руській вулиці, та ж таки ялинка Стрийського парку, важка озійність Св. Юра, загально-цісарсько-королівська недоречність фасади Оперного театру, підстрижені деревця Академічної вулиці... Мого Львова в дійсності ніколи не було, але деталі справжнього міста живуть у пам’яті. А може, і їх не було? І так я засуджений на вічне вагання, вічну нерозв’язаність питання, чим же був мій Львів — містом з тими деталями архітектури без цілісности будов чи лише моєю уявою, сном, небуттям?