Пам’ять не зберегла мені подробиць першого влаштування в Львові. Може, ми були занадто втомлені після непростої подорожі з Києва й Здолбунова. А може, в захваті від того, що ми таки попри всі труднощі й перешкоди дісталися до міста наших мрій, всі побутові деталі виглядали нам дуже незначними. Пригадую нас під високими, брудними й непривітними склепіннями львівського вокзалу, а по-місцевомудвірця, а потім бачу нас у кімнатах гуртожитку, а по-місцевомубурси, що належала Українському Центральному Комітетові, скорочено УЦК. Як ми потрапили туди? Особисто знав я тільки — зі своїх відвідин радянського часу — Василя Сімовича. Чи я мав адресу УЦК? Сумніваюся. Чи я порозумівся з Сімовичем, а той спрямував нас до УЦК? Як? Про телефони не могло бути й мови. Ані не вивіз я з Харкова звички полагоджувати справи телефоном, ані не було в Львові воєнних часів публічних телефонів. Таємницею лишається й сам транспорт. Від вокзалу до УЦК на Руській вулиці відстань була чимала, а ми були з старими, малими й клунками. Трамваї в Львові, правда, ходили — і це була велика приємність бачити після мертвих Харкова й Києваживий трамвай, але ледве чи ми до нього лізли. Та й грошей Генерал-губернаторства ми не мали ні трохи. А може, я лишив свою групу на станції, а сам пішов до УЦК?
Гуртожиток УЦК містився ближче до східніх околиць міста, на Снопківській вулиці, 22, а кімнату я з матір’ю дістали під числом 47, що нагадувало нам наше колись мешкання в Харкові, воно мало нумер 46, і таки теж у будинку ч. 22, на Римарській вулиці, були ми мало не в сусідстві. Поруч була кімната Лавріненків, у тому ж коридорі були Линтварьови. Кімнату давали на родину, що було великим поступом проти великих заль у київській школі. Кімнати були скромні, але мали ліжка, стіл і стілець чи два. Колись вони призначалися для українських студентів, тепер студентів у Львові майже не було, і гуртожиток приймав утікачів зі сходу. Було їх покищо не так багато, але можна було, зваживши стан на фронті, сподіватися на швидке поповнення, як воно й сталося. Обслуга була дуже скромна, але дуже привітна. Ми ж були своїкраяни, зі східніх земель, свої люди, щоб не вживати заяложеного «братиґ». Тут нас у перші дні — харчували, скупувато, але проти харківських бичків у пустій юшці й київського хліба з пшона й лускою це був рай земний. Наша невеличка поїзна комуна лишалася й тут комуною. Не було нічого легшого й милішого, як ходити в гості родина до родини. Особливо полюбила заходити до нас Маруся Лавріненко. Її тягло до моєї матері. Супроти чоловіка, набагато старшого й незмірно освіченішого, вона не могла не відчувати себе людиною меншої вартости. Теми наших з ним розмов не могли не пригнічувати її, вона їх здебільша просто не розуміла. Хоч вона була по-своєму щаслива, вона була й украй нещасна. Моя мати була теж далеко освіченіша від неї, але вони не говорили на літературні теми, сиплючи іменами й назвами, вони могли мати між собою жіночі розмови — трохи побутових розмов, трохи порад з господарства й догляду немовлят, спогадів, трохи теревенів, трохи пліток, і це, думаю, повертало Марусі душевну рівновагу. Це молоде створіння переймало досвід старшого, сільська і мало досвідчена молодичка вчилась досвіду в старшої міської жінки, це переливалася одвічна жіноча мудрість і розуміння життя з покоління в покоління, усталювався незрушний у своєму русі потік існування народу. Я не брав участи в цих розмовах і навіть не слухав їх, але я добре знав, які вони священні й значущі в своїй незначущості. Я думаю, що їх любили обидві жінки, і я підсвідомо зосторонь теж.