Одне слово, на Снопківській ми почували себе попри всі обмеження, як риба в (ще не зіпсованій) воді. Але засиджуватися нам не треба і не можна було. Поперше, вигоди таки були мінімальні, подруге, Львів мусів готуватися до нових хвиль утікачів. Ми були першими, з Харкова й Харківщини, за нами можна було сподіватися на решту, а далі хіба не був і Київ під ще не безпосередньою, але близькою загрозою?
Забігаючи вперед, оповім про те, як я знайшов собі мешкання. Точніше — як мені знайшов мешкання мій головний і найближчий моєму серцю гоститель Василь Сімович. Це була і проста і не зовсім проста історія, в якій відбилися химерно стосунки чотирьох націй у тогочасному Львові — українців, німців, поляків і навіть, сказати б, посмертно — жидів.
На всю житлову площу міста наклали важку руку німці. Нікуди не можна було в’їхати без ордеру їхнього Квартірамту. Але німці, захлиснувшися в петлі безконечних, ними ж спровокованих фронтів і в безмежжі окупованих просторів, просто не мали людей, щоб ефективно керувати розподілом мешкань. Місцеві люди були потрібні їм, щоб заповнити пустки. З-поміж українців і поляків вони все таки воліли українців. У Квартірамті з українців був такий Шепарович, якого я перед тим не знав. Самі українці були поділені на партії (очевидна річ, не леµально реєстровані політичні організації), але, коли доходило до здобуття якихось позицій від німців, досить одностайні.
Не думаю, щоб Сімович був близьким приятелем Шепаровича, але голос Сімовича мав авторитет. Він сказав Шепаровичеві про мене й мої проблеми — науковець, східняк, потребує допомоги. Мені визначили день і час авдієнції, Шепарович прийняв мене, і мені дали спрямовання до домоуправління на вулиці Конопніцької. Але тут увійшла до гри третя нація. Українці могли продістатися до нижчих керівних органів типу Квартірамту (до вищих і справді командних шлях був їм, природно, закритий герметично), але в будинках ще й досі переважно польського міста малі урядовці були, як правило, поляки. Даючи мені спрямовання, Шепарович попередив, що керівник будинку, як він казав —жондца, — був поляк. І кінець-кінцем від нього залежало дати мені вільне мешкання чи не дати, а були тисячі шляхів обійти ордер Квартірамту. Шепарович порадив мені бути дуже приязним із жондцею, полонити його.
— Якби ви могли говорити з ним по-польськи! — сказав, як про щось виключне, Шепарович.
Що ж, Париж вартий меси. Я вирішив говорити з жондцею по-польськи. І воно йшло зовсім не погано, хоч моя польська мова була більше теоретична й пасивна. Але ми говорили про се й про те, нічого значущого, і я вже думав, що причарував серце жондци, який, зрештою, був таким чемним, як тільки поляк уміє. Аж тут у мене запитано:
— А чи пан сам, чи має родину?
Треба було відповісти, що я з старою матір’ю. І раптом мені вискочило з голови, як по-польськимати. Господи, хіба я не знав хоч би поезії «Do matki Polki»! Але хто думає про Міцкевича в розмові з жондцею будинків на вулиці Конопніцької? І, не мігши знайти слова, я зробив фонетичну субституцію з українського «З матір’ю»:Z macierz№. Це була зовсім правильна субституція, і форма не була зовсім не можлива в польській мові, але вона була глибоко архаїчна і в розмовній мові неможлива. Жондца розсміявся і сказав:
— А, то пан нє пуляк!
Серце мені впало, квартира була втрачена, мої старання були марні. Тепер я чесно оповів жондці про своє харківське і зовсім не польське минуле, про свою українську приналежність і мову.
І жондца дав мені ключі, і мешкання було моє. Може, я таки сподобався йому, або він вирішив, що випадок не вартий того, щоб заводитися з Квартірамтом. А найпевніше, що його антиукраїнські почуття (якщо такі були) не ширилися на східняків, зосереджуючися на галичанах. І я таки говорив з ним по-польськи, чого, мабуть, не зробив би галичанин. Східняки були так чи так перекотиполе, сьогодні тут, а завтра інде, змагання за місто йшли не з ними, а з галичанами, що були тутешні й мали тут лишитися. Історія показала, що не галичани вигнали поляків із міста, а таки східняки в широкому сенсі слова. Та про це він тоді не міг думати.