І от я вперше в своєму свідомому житті винаймач свого власного мешкання, в чудовому районі міста, в прекрасному будинку, Конопніцької, 14, де перед війною, напевне, жили не бідні люди. Але в цілком порожньому: в моєму розпорядженні двері, вікна, стелі й підлоги, але жадних меблів. Та все було як у казці. Сімович уявив собі мою ситуацію і знову пустив у рух свої зв’язки. Один мій колишній студент, сказав він, тепер в українській поліції, і йому доручено охорону майна, конфіскованого в виселених жидів. Він вибере потрібні меблі й привезе їх на вулицю Конопніцької. Так увійшла в гру четверта нація — жиди.
Мушу зізнатися, мені стало прикро. Згадалися короткі зустрічі з львівськими жидами під час моїх перших відвідин Львова в часи його радянської окупації. Хлопець, підручний у якійсь крамниці, що побачив мене на лавці в якомусь парку, підсів, розпитував про радянські порядки і казав про свого «властителя», себто власника крамниці. Немолодий бухгальтер, з яким я спіткався в Моршині, ми проходжувалися, і він казав про радянську окупацію:
— Це на недовго, це ненормально, —
і думав, про европейський комплекс Львова і напівазіятських його нових господарів. Чи вони були ще живі? Як довго ще будуть? А може, меблі, що приїдуть до мене, були одного з них? А може, я знайду на них бризки крови?
Та вибору не було. Приймавши меблі, я не губив жадної людини. Змінити долі людей не мав спромоги. Меблі й так до них ніколи не повернуться, як до мене не повернуться ті, що я лишив у Харкові, включно з тією портьєрою, заради якої я мало не втратив життя. Утрата меблів не була й близько до найбільших лих війни. Поліцаї позносили меблі на наш поверх під командою колишнього Сімовичевого студента, той мені побажав гаразду на новому місці, відкозиряв, доторкнувшися пальцями до ріжка своєї шапки-мазепинки, вантажне авто від’їхало, і я з матір’ю (z matk№, неz macierz№) лишилися самі. Бризків крови на меблях не було. Ми були вже львів’яни.
Тепер треба було думати про працю. Фіктивну я вже мав. Ми приїхали до Львова 3 квітня, а вже з датою 6 квіттня 1943 року я мав посвідчення від УЦК про те, що я працюю таки в УЦК«в характері наукового референта»«як почесного працівника без ніякої винагороди», а з датою 9 квітня мені видано німецькомовну книжечку —Dienstausweis ч. 165, з моїм підписом і фотографією. Це мало велике значення для того, щоб не підлягти вивозові до Німеччини «в характері» зовсім не високого фахівця, а напівраба-робітника зі Сходу. Крім того, ці посвідки давали право на якісь там мінімальні харчі.
Трохи згодом знайшлася справжня праця. Справжня? Це була одна з химер воєнного часу і один з нонсенсів німецької окупаційної адміністрації. Не знаю коли, але найменше рік тому в самому осередку німецької управи «дистрикту Ґаліцієн» утворено комісію для складання німецько-українського правничого словника. Так, ніби тогочасна Німеччина була правною державою. І ніби німці мали лишитися володарями навіки. Комісії приділили кімнату в будинку, що перед тим був польським воєвідством, за радянського часу обкомом партії, а тепер правив за центр дистриктового губернатора Вехтера. Комісія спершу склала картотеку німецьких термінів, розписавши німецькі закони. А потім треба було братися за розшук (або творення) українських відповідників.
На чолі комісії стояв адвокат (пан меценас) Голубовський. Немолода вже людина, вихована ще за австрійських часів, і український патріот, він виеміµрував до Німеччини за польського часу і став німецьким громадянином, тому він і дістав своє високе призначення, що мало відіграти вирішальну ролю в перемозі над ворогами Німеччини. Голубовський був такий, яким він колись навчився бути в Австрії, вишуканих манер («цілую ручку»), з пенсне й золотим годинником у кишеньці жилета, з µетрами на черевиках, завжди бездоганно одягнений. Не знаю, чи він належав до нацистської партії, сумніваюся в цьому, либонь, він дістав своє призначення внаслідок приналежности до німецької нації (райхсдойч), а не до партії. Але так чи так, був він порядна людина і, коли можна застосувати це до людини австро-німецької культури, справжній, але сильно старомодний джентльмен. І мила особа. Його правниче мислення йшло цілком у річищі австрійського й німецького права, яке з практикою російського судівництва й радянського законодавства мало дуже мало спільного. Але в теорії він розумів потребу використати ту, другу термінологію. Пізніша доля не була ласкава до нього. Він часто згадував свого сина, який таки був наці. Сина того в Львові не було, і я його знав тільки з батькових згадок. Він загинув у бомбардуванні Санкт-Пельтену в Австрії, тоді Остмарк.