Подібна доля судилася й старому Голубовському. Зі Львова, коли відступали німці, він евакуювався до Хемніцу. Коли в березні 1945 року англо-американська авіяція взялася винищити дощенту центри Саксонії (що мали перейти за ялтинською умовою до росіян), за тотальним знищенням Дрездену прийшло таке ж знищення Хемніцу. Там загинув старий Голубовський. А в часи до першої світової війни він міг би бути якщо непослом до цісарсько-королівського парляменту, принаймні правничим дорадником такого посла!
Комісія Голубовського в Львові складалася ще з трьох осіб. Однією був Петро Коструба, мовознавець. Другою — професор радянського хову Паше-Озерський. Третьою і останньою — друкарка Соня. Коструба мав забезпечувати мовну нормативність ухвалюваних термінів. Паше-Озерський повинен був служити містком до звичної на сході практики судівництва. Пані Соня — ніхто не кликав її на прізвище, всі звали її тільки «пані Соня» — увічнювала наслідки дискусій на друкарській машинці. Важко було б підібрати різномасніший склад комісії. Голубовський поняття не мав про російське й радянське право, Паше-Озерський — про німецьке, Коструба й пані Соня — про жадне. Дуже часто дискусії про якийсь термін кінчалися повним відчаєм старого Голубовського. Те, що він пропонував, було незрозуміле іншим; те, що ті пропонували, було неприйнятне для нього. Мало було таких термінів, що їх би розуміли або приймали всі. Переважно справжніх відповідників для німецьких термінів не знаходилося взагалі, а новотворені не задовольняли нікого. Обговорення аж надто часто нагадували розмову підглухуватих, що відповідають на те, що почули, а не те, що справді було сказане. Голубовського, Кострубу, пані Соню єднало принаймні те, що вони були галичани, і на них виразно позначалася колишня Австро-Угорщина, а потім засвоєння елементів польської культури зі слідами націоналістичного протесту проти Польщі. Микола Паше-Озерський був тут чужорідне тіло — те, що львів’яни в ті роки звали «совєт», а подеколи й українізоване «совіт». І не тільки тому, що він був іншого виховання — він був з Києва й був присланий до Львова під час першої радянської окупації на професуру в університеті, — а й тому, що ставився з максимумом зневаги до всіх галичан і всього галицького, включно зі своїми теперішніми співпрацівнниками. Коли я став з ним на працю, він навіть думки не припускав, що це могло бути інакше, і одверто висловлював мені не лише ці почуття, а й свої надії на визволення новою окупацією Львова. Здавалося б, що совєтський правник мусів знати, щу чекало на тих, хто співпрацював з німцями, але він лишився в місті під час їх евакуації. З того, що слід його після приходу радянського війська на якийсь час загубився, можна здогадуватися, що органи радянського судочинства перевірили його. Скільки я міг судити, єдиним його щирим комплексом почувань було поєднання неприязні до галичан і чекання на радянське визволення. Пізніші архівні знахідки показали, що він виконував функцію «сексота». Миршавий на вигляд, по-радянському забріханий, він був стороннім тілом у комісії Голубовського. Але Голубовський був занадто джентльменом старо-галицької школи, щоб позбутися його зі своєї комісії за політичні погляди.
Від Коструби я не чув висловлювань на політичні теми і не знаю, чи його заарештували за політичну діяльність, чи розкопавши гріх його нібито співпраці з німцями в комісії. Сталося це аж по війні, але після повернення з заслання він був призначений доцентом Львівського університету й друкував праці з фонетики й фонології української мови. Він навіть наважувався в ті роки протестувати проти тих змін у його рукописах, які робив Білодід, і один лист з протестом він надіслав мені до Нью-Йорку, десь дізнавшися мою адресу. Під час німецької окупації він не виявляв намірів покинути своє місто, але він розумів моє становище, яке він уважав відмінним, і ми попрощалися сердечно, коли мені прийшов час покидати Львів, хоч перед тим жадних зустрічей поза кімнатою нашої комісії ми не мали.
У пані Соні я не помічав уже рис австрійського часу, вона була, як на мене, стовідсотковим продуктом польської культури, заломленої через українське самостійництво. Вона була галаслива (те, що в Львові звалосяпискувата) і вміла постояти за себе. Совєти і «совєтів» вона активно не любила, але, як і для Петра Коструби, питання про те, щоб тікати зі Львова, для неї не стояло. До мене вона ставилася з маленькою дозою материнського піклування. Перед моєю втечею вона наділила мене двома великими валізками зі своєї комори.