Не знаю, чи дядя Вася мав застереження до своєї дружини. Хоч їх інтелектуальний рівень був не однаковий, я ніколи не помічав між ними сварок або тертя. Де Сімович справді чувся чужим і натикався на ворожість, це були його колеµи в Львові типу Василя Лева або Костя Кисілевського. Хоч Сімовича запросили з Праги до Львова (це діялося 1933 року) і хоч йому потім доручили керування філологічною секцією НТШ та її виданнями, — а може, саме тому, — його незлюбили його менші й молодші колеµи. Вони не спроможні були «скинути» його, але дрібні душі завжди вміють отруїти існування тим, хто стоїть вище від них. До цього додається різниця метод. Сімович привіз із Праги фонологічні методи, якими він захоплювався щиро й глибоко. Вони були незрозумілі його львівським колеµам, які ледве сяк-так упорувалися з традиційною філологією. Знов я не посвячений у таємниці цього змагання Ґуллівера з ліліпутами, але я певний, що вколи ліліпутів завжди бувають дошкульні, і так воно було й тут. У мої львівські часи це ледве чи виявлялося, бо наукова праця майже не велася і НТШ було бездіяльне. Але характеристично, що коли прийшло до складання правописного словника, Сімович поклався на працю Олександра Панейка, аніж на своїх, формально беручи, науковіших колеµ.
У розмовах зі мною цей конфлікт виявився тільки посередньо. Одного разу я випадково назвав Сімовича галичанином. Реакція була несподівано гостра:
— Я не галичанин, я буковинець.
Це не була правда. Сімович народився в Гадинківцях коло Гусятина, на галицькому Поділлі. Але це не була й цілковита неправда, бо Сімович дістав високу освіту на Буковині, і дружина його була буковинка (хоч вона далі лишалася православною, а він греко-католиком). З двох «батьківщин» Сімович вибирав не-Галичину.
Але в глибині душі він зберігав міцний галицький патріотизм. У своїх працях він не раз виступає в обороні галичанизмів в українській літературній мові. Коли, вже за мого часу в Львові, «Українське видавництво» заповзялося видати новий правописний словник, за основу не взяли вільніший від галицьких впливів словник Голоскевича, а словник Ізюмова, до якого впровадили додаткові галичанізми. Правда, їхнім ініціятором був Іван Зілинський, що жив тоді в Кракові, але, у Львові, Сімович міг би пробувати їх усунути. Цього він аніяк не робив.
Коли я сказав Сімовичеві, що я замислив невелику монографію про вплив Галичини на українську літературну мову, він був захоплений, і активно допомагав мені бібліографічними порадами в моїй праці, зокрема вказавши на ті твори красного письменства, де «наддніпрянські» письменники висловлювалися позитивно про мову галичан — Олена Пчілка, Наталя Романович-Ткаченко.
Так у душі Сімовича змагалися галицькі первні й нахили з протигалицькими. Поза всяким змаганням була для Сімовича його українськість, не тільки природна, вроджена, вихована, але й принципова. Саме тому він так сердечно, як справді — не за кліше — братів, зустрічав східняків, зі мною включно. Але лише тоді, коли він був певний, що вони так само і такою ж мірою українці. Він оповідав мені про те, як до нього приходив Микола Семенів. Микола Семенів був у роки українізації викладачем чи професором в Одеському університеті, надрукував тоді кілька статтів з українського мовознавства, не надто значущих, — але не це скомпромітувало його в очах Сімовича. У радянській ліквідації діячів періоду українізації Семенів був заарештований і чи засланий, чи видалений поза межі України, — не знаю, але чи так чи так він опинився в Воронежі. Там він дістав радянський пашпорт, коли пашпорти були запроваджені. Тепер цей пашпорт він показав Сімовичеві, і око дяді Васі впало на рубрику «національність». Там стояло«русский» — росіянин. Зваживши на обставини переслідувань, на його тепер такий безконечно пошарпаний і жалісний вигляд, я б не засуджував його занадто суворо. Не Василь Іванович. Він відмовив Семенову всякої допомоги і припинив усякі з ним стосунки. Пізнішої долі Семенова я не знаю — чи він таки прилучився до росіян, чи, самотній і ізольований, лишився в Львові на поталу радянцям і, може, на нові переслідування. Але Сімович органічно не зносив того, що в Галичині звалосяхрунівством, — і розумом і серцем. Бо сам він був українцем і тільки українцем — і розумом і серцем.