А поза тим він був ще й людиною західної, точніше — передусім німецької культури. Німецькі клясики були для нього рідними, і не одна полиця в його захаращеному книжками мешканні була заповнена їхніми виданнями, і цитував він їх не раз. Літературу він взагалі любив і знав. Я тоді захоплювався поезіями Євгена Маланюка. Вони мене полонили своїм національним патосом, своєю розправою з минулим України — бранки степової. Сімович рішуче не погоджувався. Маланюкову риторику він не сприймав. Натомість він підносив поезію Святослава Гординського, але знов не патріотично-деклямативну, а ідилічну й у клясичному дусі писану на зразок його ліричної поеми «Сновидів», що тоді було мені досить далеким і чужим. Поділяли ми тільки захват поезією Антонича, при чому дядя Вася знов підносив його перші, не політизовані збірики над пізнішими.
Тільки небагато років свого життя Сімович мав можливість викладати в високих школах. Не диво, що він не мав щастя мати видатних учнів. Не виключаю можливости, що він розглядав мене як свого наступника, тим більше, що це від нього я засвоїв основи новітньої фонології. Якщо це він спрямував був до мене Шила, про що я тут писав, то, може, саме тому. Мабуть, це він послав до мене і Олексу Горбача, тоді молодого аспіранта на науковця, який утік з радянської армії, перейшовши фронт, і повернувся до Львова вже під час війни. Горбач тоді таки знайшов мене, ми познайомилися, і з того часу веде початок наша примязнь. Так у несприятливих умовах, за відсутности університету починала скромно й несміливо формуватися школа Василя Сімовича. Але їй не судилося вбитися в колодочки, і не тільки через наближення фронту — в просторі і евакуації Львова — в часі. На перешкоді стала нагла смерть.
12 березня 1944 року я був з матір’ю в гостях у Сімовичів. Вони частували нас вечерею, розмова була тиха й приязна, хоч становище дяді Васі було нелегке. Фронт підходив до міста, кожний думав про евакуацію і прощання з українською землею. Ізидора Григорівна рішуче заявила, що вона мала досить еміµрантських поневірянь у Берліні й Празі і знов на еміµрацію не поїде. Будь що буде — вона лишається у Львові. Небезпека такого рішення для долі Василя Івановича була ясна кожному, і він переживав це становище боляче й трагічно. Але ми попрощалися спокійно, я з матір’ю подалися до нашого помешкання на вулиці Конопніцької, Сімовичі лишалися в своєму, може, говорячи частину ночі про свої перспективи. Я мав подзвонити наступного ранку до дяді Васі в якійсь справі.
Я це зробив, але тільки, щоб довідатися про те, що вранці 13 березня Сімович помер на удар серця. Це було страшне горе для мене. Після матері він був особою, яку я найбільше любив. Я думаю, що не перебільшу, сказавши, що між нами постали відносини, близькі до відносин батька й сина. Ніколи в житті не мавши батька, раптом утратити його після такого короткого часу — це не було легко пережити. А до того переді мною з матір’ю стелилася небезпечна й гірка дорога на чужину в незнану еміµрацію... Досі я був молодший, мене вели або принаймні мене могли вести. Тепер я був у першому ряді. Вся відповідальність, усі практичні заходи лягали тепер на мене.
Сімовича ховали 16 березня на Личаківському цвинтарі. Ховали ніби поспіхом, бо фронт підкочувався до міста. Але була не одна промова. Пам’ятаю тільки, що говорив також Кубійович. Мабуть, промови були не без аµресивности й політичних мотивів. Пізніше Здзіслав Штібер казав мені, що він разом з другим польським професором Вітольдом Ташицьким мусіли покинути похорон, бо характер промов «виключав можливість їхньої присутности». Я не помітив нічого цього. Може, тому, що промови не відрізнялися від того, що звичайно говорилося між українцями, а могло бути неприйнятне для поляків, приміром, про українськість Львова. А може, просто мені було тоді не до того, щоб услухатися до промов. Я лишався сам, більше ніхто мені не допомагатиме. І треба думати про втечу зі Львова, не гаючися і не знаючи, куди і як.
Але повернімося до початків мого перебування в місті, рік перед тим. Я не вичерпав теми про українські культурні осередки. Отже, львівський Літературно-мистецький клюб, ми знову новаки в місті і це березень попереднього року, 1943-го. Літературно-мистецький клюб був, бо політичну діяльність і навіть політичну дискусію виключали умови німецької окупації — і законами і посутньо, — та не була вона тоді можлива й у самій Німеччині, де все діялося за засадою: «Der Fьhrer fьhrt, das Volk folgt». Але в істоті своїй клюб мав подивугідно політичний характер. Теми доповідей і дискусійних вечорів були історісофічні, літературні, мовні тощо, але провідні ідеї в усіх, наче за змовою, були суверенність української культури, незалежність українського мислення, переємність української ідеї через століття й століття. Не треба було навіть уживати слів «самостійність» чи «незалежність» — думка про це виринала з кожного виступу. Протинімецьких виступів не могло бути, але не було й ні одного пронімецького. Це була справді своєрідна інституція, яка заступала політичний фронт, академію наук і мистецтв. Клюб був інтелектуальним центром Львова й Галичини, а особливо вабив він людей, що чимраз у більшому числі прибували з евакуйованих центрів, далі на схід розташованих і скоріше влеглих утраті — переходові в радянські руки. Власне, враження Львова як інтелектуального центру незалежної України в серцях і розумах новаків творилося, поза приватними зустрічами й розмовами, саме цими вечорами в Клюбі.