Третій приклад. І тим часом останній. 1982 року я подав ідею, щоб Українська Академія Наук у США почала видання документальної серії «Джерела до новітньої історії України». Я накреслив плян видання, визначив його характер і тип, зорганізував перші томи. На редакторів запросив трьох своїх колеµ, чиї імена прикрашають кожний том видання. Я не включив себе. Комплекс другої парти говорив, що вони мене запросять бути бодай четвертим (бож з них ніхто не тільки нічого не редаµував, а навіть ні одного тому не прочитав перед друком). Природна річ, ніхто і не порушив такого питання. Для майбутнього історика української науки я не маю найменшого зв’язку з цим виданням.
Ці приклади, а їх можна було б подавати куди більше, зовсім закономірні, і я виписую їх не для того, щоб когось обвинувачувати в затисканні моєї особи. Що ставалося — це закон життя і закон комплексу другої парти. До нього належить і його визначає той простий факт, що друга парта — ніколи не перша, а хто хоче бути на першій, мусить там сідати. Поразка — невід’ємний складник комплексу. Але, на потіху носіям цього комплексу, це поразка в особистому пляні. Добре діло все таки може бути зроблене і з позицій другої парти, і в моїх прикладах так сталося і у випадку МУРу і у випадку «Джерел». А другою потіхою може бути те, що комплекс другої парти, раз опанувавши людину, майже не піддається лікуванню. Він лишається в людині все її життя. І якщо вона в поодиноких випадках переборе його й висуне себе на перше місце, то від цього вона буде в душі мучитися більше, ніж від перебування на другій парті, коли робиться справи в маштабі першої.
І другий комплекс я виніс з моєї першої гімназійної кляси. Назвэ його комплексом Вичлінського. Вичлінський був моїм співучнем і, як Валя Єлецький, синком учителя тієї ж таки гімназії Марцеля Вичлінського, поляка, вчителя латинської мови. Учнем старшого Вичлінського я ніколи не був, бо латина мала починатися від третьої кляси, а до неї я ніколи не дійшов. Мабуть, у кожній хлоп’ячій групі буває заводіяка, навколо якого гуртуються слабші хлопці, що прагнуть мати «вождя». Група поділяється тоді на дві підгрупи — за того заводіяку й проти нього. Таким заводіякою, аматором і майстром бійки в нашій клясі був молодший Вичлінський, і кляса ділилася на тих, хто був «за нього» і «проти нього». За цим, природно, не ховалося жадної програми, хіба різниця темпераментів і стилю поведінки. Пригадую, якось у нас був у гостях Юра Петровський, і він або й я згадали про когось із кляси, що він був «за Вичлінського», мати стала розпитувати, що це значить, і ні Петровський, ні я не могли пояснити, хоч ми напевне знали й відчували, що інакше бути не може, що кожний мусить бути за Вичлінського або проти. Ясна річ, ми не належали до того «за».
Якось на перерві між лекціями, в коридорі я наткнувся на Вичлінського і якось не приховав свого до нього ставлення. Відповіддю був — не виправдання, не заперечення, не арµумент, не слова взагалі, а приголомшливий удар у пах, від якого я мало не втратив свідомість, мало не впав, зігнувся й не мав сили ворухнутися. Зрештою, ефект таких ударів загальновідомий, і мій досвід тут не мав нічого індивідуального. За кілька хвилин я від нього опритомнів. Але психологічний ефект лишився назавжди. Як я вже згадував, дома мене ніколи не били. Між хлопцями я теж завжди уникав бійки, за винятком жартівливої, як було, приміром, з Наташею, Сашиною дочкою, або з Мотрониним Сергійком. Я був привчений доводити свій погляд логічними арµументами. Тут мене не тільки знокавтовано, тут мені показано, що слова й добрі почування — ніщо перед брутальною силою. Звичайно, істина давно відома, але кожний відкриває її для себе, і, в моїй безмірній наївності, я відкрив її тільки на десятому році життя. Я не аналізував тоді цієї події так, як бачу її тепер. Я бачу її як ствердження позірности цивілізованого думання й поведінки, як панування сили й підступности, як облудність моралі і безмежність людської злоби й підлости. Тоді я не міг цього висловити, але емоційно це було саме так. Як удар у соняшне сплетіння вражає веµетативну нервову систему, так удар Вичлінського зрушив мою підсвідомість. Тому він лишився впам’ятку на все моє життя.
Але я ніколи не навчився і не хотів навчитися діяти за комплексом Вичлінського. Я волів бути жертвою, аніж виконавцем. Однією з засад мого виховання, часто повторюваною матір’ю, було: не роби другому, чого не хочеш, щоб зробили тобі. Може, я не завжди дотримувався цієї максими в дрібницях, але у важливих речах, у речах життя чи смерти, болю й кривди, — так. Життя не раз ставило мене перед комплексом Вичлінського у вигляді безглуздого звірячого терору в Радянському Союзі, що нищив моїх друзів і загрожував мені, що вимагав від кожного нищити інших (хоч би в формі доносів і сексотства). І в огидній і аморальній кампанії на знищення за допомогою наклепу, яку вже в Америці провадив проти мене Роман Якобсон у протиприродній, здавалося, спілці з Іваном Білодідом у Києві, — теж діяв той самий комплекс Вичлінського, до якого я включаю, з одного боку, бестіяльність нападника, з другого — неможливість відплати або огиду до неї збоку жертви.